К.Марло В.Шекспір Сонет 73

Ти бачиш у мені ту пору, те,

Що промайнуло листям золотим.

Там, на гілках був хор пташок... Вплете,

Сну осінь феї вади, з злим самим,

Що зруйнувало сутінки, де дня,

Після заходу сонця, силу вже

Всевладдя ніч бере, наче брехня

Зірок, й до ранку сором береже.

Трухлявий пень, від юних ще часів,

Вогню злиття насичує.., бере

Найкраще... із сонетів барв та слів,

Бо смертне враз згасає, як старе.

Чи бачиш це., у близькості кінця,

Міцніше люблять золоті серця.