Катерині Білокур

З небес спустився ангел світлий

І з сяючих тонких долонь

Зронив у сад ще нерозквітлий

Троянди білої вогонь.

Світилась квітка мерехтливо

У тиші яблуневих снів

І вітерець-пустун пестливо

Їй щось ночами шепотів.

В якийсь із днів весняних теплих

До саду дівчинка прийшла

Брела по яблуневих нетрях

Аж поки квітку не знайшла.

Замилувалась білим дивом

Торкнулась ніжних пелюсток –

Яка ж ти, квіточко, красива,

Цариця ти усіх квіток!

І заяріла дивна квітка

Вогнем сяйнула золотим,

Й зів'яла враз, тремка лебідка

Прошепотівши перед тим:

"Візьми мій жар, візьми, дитино

Як я, живи і пломеній!"

Перетворившись на вуглину,

Упала прямо в руки тій,

Хто Божий дар беріг, як душу,

Творив і плакав, і страждав

За свій талант боротись мусив

І на визнання не чекав.

І тяжкий хрест садити квіти

Не в землю, а на полотні

Родить картини, а не діток

Несла вона на сій землі.

Та геніальні ті творіння

Кидали у брудні хліви...

У чім невігласів спасіння?

Що генія не знали ви!

Та все минулось. Вже позаду

Плюскіт холодної ріки

Здійснився в світі Божий задум:

І квіточок твоїх вінки

Палають світло і барвисто.

Свій дар яскравий, променистий

Заповіла ти на віки.

…В саду осіннім шамкотіли

старезні яблуневі пні.

Про що сказать вони хотіли?

Про те, що бачили у сні:

як біла квітка розцвітає

У нерозбудженім саду

І світлий ангел там витає

А яблуні весни вже ждуть…