О скільки їх у цю безодню впало" /з М. Цвєтаєвої/
Written 2018-09-11
"Вже скільки впало їх у цю безодню, Що кличе крізь росу! Настане день, я зникну у Господню Глибин Землі красу.
Застигне все: у співах, сварках вголос, Що сяяло, рвалося. Очей зелених мрії, ніжний голос, Та золото волосся.
Життя, з солоним хлібом, знати треба, - В днях забуття мине. І буде все - як ніби -то, край неба, І не було мене!
Мінливою, як діти, в кожній міні, Недовго - злою,
Любила час, коли дрова в каміні, Стають золою.
Віолончель, і кавалькади в хащі, Дзвін Божий у селі ... - Мене, залишать вже напризволяще, В усій красі землі!
До вас звернусь - не знала в чомусь міри, Чужі, свої?! - все знов: Звертаюся за вибаченням... віри, Провини за любов.
І день, і ніч, письмово, усно, шумно: За правду - так чи ні, Мені буває часто надто сумно У двадцять... З маячні,
За те, мені пряма немилість біла, До прощення образ, За всю мою нестримну ніжність тіла За гордий вид, що згас...
За швидкість тих подій, що з сліз дощем; За правду, та за гру ... - Послухайте! - Мене любіть, іще..,
За те, що я помру.