після дощу я завше чув шепіт квітів.

після дощу я завше чув шепіт квітів.

кликали, вели, як сновиду, позбавляли броду,

навіювали печаль тонку і світлу, аж безборонну,

ховали у собі останні помисли вітру.

ворожили на мене – і я мав право на гріх,

на віру і замовляння глухе, язичницьке.

кивали-застерігали: «ти уже близько-близько,

ти… який ключі-заповіді не зберіг».

лишалося кілька подихів – здавалося, літування,

не забуте, не стерте, ніколи не проминальне,

дощі відступали із прописаними минаннями,

я відступав за мить до світання і забував…

після ще одного дощу все повторювалося,

не мудрішав і зовсім-зовсім не прагнув цього,

наближався, вдихав у себе маленького бога,

якого знову губив за непозначеним видноколом.