По вулиці моїй, який вже рік... /з Б. Ахмадуліної/

По вулиці життя, який вже рік,

Я чую кроки - мої друзі чемно.

Повільний йдуть через бажань поріг,

До темряви за вікнами... - відємно.

Скасовані геть справи, їх жага;

не чути музики в кімнатах, співу,

і лише, ті дівчатка - від Дега.,

Небесне пір'я чистять з мрій надриву.

Ну що ж, ну що ж, нехай панує страх

беззахисних красунь цієї ночі;

від зради, таємнича пристрасть, жах..,

їм - янголятам затуманить очі.

Самотність маєш вдачу - горілиць!

Блискучим циркулем залізним, може,

ти, замикаєш коло майже ниць,

невірячи й непотребу, о Боже..

Поклич мене, нагороди, скоріш!

Улюбленець, обласканий тобою,

Я, до твоїх грудей притиснусь лиш,

умиюся метіллю голубою.

Навшпиньки стану в лісі, навмання,

з нагоди уповільненого жесту;

знайду я листя... - сум обличчя дня,

сирітство дії, морок перехресту.

Даруй бібліотек вуста, святих

твоїх концертів строгі позитиви,

і - мудрий- я забуду навіть тих,

померлих, ні живих: обачно - хтивих.

Пізнаю мудрість і печаль сповна,

таємний сенс довірять меж сюжети.

Природа, доторкнувшись плеч, все зна,

дитячі даруватиме - секрети.

І ось тоді - із темряви, та сліз,

невігластва колишнього відмову,

прекрасні риси друзів, не на біс.,

постануть з пам'яті..,та зникнуть - знову.