рана на долоні – проростає трава, наче віра…

рана на долоні – проростає трава, наче віра…

травню її віддай, щоби тримала небо удосвіта,

викохуй роси, позбувайся бентежного звіра:

вимірюй геометрії кутами не завше гострими,

тримай у кишені на всяк випадок одну монету,

забувай про тривоги, чужинців, сходжені камінці.

тебе ж називають вічником, диваком, поетом,

бо ніхто ніколи не відав, що тримаєш у лівій руці,

бо молитву тримав у правій, промовляв про себе.

шепотом не оскверняв тишу, що проступала з долонь, –

душа, наче сонце, блукала у травах, втрачала сенси,

душа любила літепло, неосяжність і своє безсоння.

любила стежки і дороги, карбувала гріх блудного сина.

ти віддавав монету подорожнім, а в кишені з’являлася інша,

у словах, ще не мовлених, була легкість, у думках – провина,

і аж до струни тоншала крихка, та непереборна космічність.

і аж до рани, до остраху, до болю, до миті, до вчора…

мрій літування – і переліг випростується до межі,

яка відсувається, даленіє, бо слова мовчазні, як собори,

віддають данину волі розкриленої травневій грозі.