Сон / Б. Пастернак /

Наснилась осінь з напівсвітлом скла,

Ти, друзі в  блазенському гурті з раю

Небес, здобувши кров, як сокіл, з тла,

До тебе серце линуло...  палаю...

Але час йшов, старіло, глохло все,

Ген, поволокою зі срібла рами,

Шибки, зоря, у сад іще несе

Кривавими сльозами до нестями.

Минав, старів час відгуків пухкий,

Як лід, тріщав та танув шовком з крісла.

Гучна, запнулася ти, й стихла, от який,

Сон, як відлуння дзвона, змовк, крізь числа.

Прокинувся, я: осінь, темний ліс,

Світанок, вітер, нібито воскрес;

За возом дощ соломин, з хащі біс,

Грядою, ген біжить, по небу, сніг, берез.

1928 р.

Стихотворение «Сон» написано Пастернаком в 1913 году и посвящено Иде Высоцкой – юной музе Бориса, девушке, благодаря которой мальчик стал поэтом из-за отвергнутой любви. Стих опубликован в первом сборнике Пастернака «Близнец в тучах», вышедшим в свет в том же 1913 году, хотя на его обложке и стоит ошибочно 1914 год.