ти мене намалювала смішним, я тебе намалював смішною,

ти мене намалювала смішним, я тебе намалював смішною,

нас таких тільки двоє у цій надсерйозній і надцинічній весні,

переходимо ще один рубіж, полустанок, йдемо до сонячної повені,

бо забуваємо про те, що у наших серцях одвіку живуть реальні сни.

ми не вміємо малювати або любимо один одного до неможливого,

посмішки, наче птахів, садимо собі на руки, вії, плечі і сни.

кожен сам по собі, як весна оця, непевна і трохи зрадлива, –

як одне ціле, течемо сонцем, якого ще немає… і не боїмося змін.

почасти – смішні аж настільки, що починаємо боятися нашої любові,

скидаємо усі маски, зайвий одяг, набуті комплекси й стереотипи,

забуваємо про невблаганний ритм міста, багатозначність слова –

і починаємо сміх один одного, як мед, довго-предовго пити.

сміх розбирає нас усе більше й більше, він тільки наше щастя,

намалюємо разом ще трішечки/дещицю/краплинку/крихту його.

цей день, ця ніч, у тебе, у мене, у цього всесвіту знову таки вдалася –

і ми стираємо себе із димових шпальт міста… ми і наш маленький бог.