В. Шекспір К. Марло Сонет 152

Скажи ж бо, чим грішить моя любов…

Це ти, в подвійній зраді винна. Схоже,

Обітницю подружню з молитов

Примусила, як клятву гнати… Боже,

Чи є у мене звабити, права,

Ще й дорікати у подвійній зраді.

Зізнатися, сам я не раз, не два,

Раз двадцять зрадив вже своїй наяді.

Божився в доброті тобі не раз,

Любові й вірності бажав до скону;

Засліплювали очі дні образ, 

Не бачили пороків лжу солону.

Як клявся, що правдива ти, чиста.., 

— Брехнею чорною згубив вуста.