«Женщина с планеты Земля» /О. Митяев/

У безсонної, з веселощів, в боргу,

Умовляю, ніч., мене приспати знов.

Подорослішати - юнак, так і не зміг ...

Примудрився не старіти, йти в любов.

Земна ця жінка, не лишає вмить

Надії, так ніякої.., між тим:

Поруч я - вона співає, а коли

Зникну, перестане - й в хащах рим.

І літо в заметілі не сгорить

З тополями кохаючись повік...

Марную час - яскраву щастя мить,

І все сумую на Планеті Мрій не рік.

Знову айстри ще й найкращі, принесу,

Як землянин рядовий серед землян,

А вона пиріг готує - цю красу

З диких ягід, з сонячних полян.

На вечерю будем пити трунок - квас.

Заспівати скаже, тихо, під баян,

Що ласкаво, не по нотах в сотий раз,

Зве життя, що вивчив в щасті ран...

І літо заметіллю не сгорить.,

З тополями кохаючись повік...

Марную час - яскраву щастя мить,

І все сумую на планеті, так, - не рік.

Про вино холодне, наче сніг,

Всі розмови, нікудишні, на біду;

Ще про те, що сорок зим не зміг

Віднайти життя, що й не знайду.

Всі серветки вчать мої думки

Про сумне безкрайнє диво меж.

Я б давно знайшов ніч, залюбки.,

Знаю - ти, мене все ж ніжно ждеш.

Кохана жінка - краща ніж весна,

Мені наснилась, так, вся справа - в ній;

Лиш нескінченна літа мить ясна,

Тополь зомлівших край дороги мрій.