1 Балада про срібний ключик

В рові, ледь помітний для ока,

неначе порослий землею,

зчорнілий, а може й іржавий,

лежав зачарований ключ.

Ходили повз нього недбало:

в кого власні кращі ключі,

в кого сумнів: ну, що ним відчиниш?

От якби він іскривсь діамантом,

якби грався хоч золотом сонця!

Підняла я старенький ключик.

І ось вдома сиджу вечорами

і відчищую землю і цвіль

поволеньки, терпляче, з любов’ю…

І з-під щітки, з-під рук, з-під фланелі

пробивається срібний блиск —

несподівана радість: срібло.

І беру я, збуджена, ключ,

і тремтячим, непевним жестом

устромляю в залізний замок

величезної скрині, що в ній

заборонені досі скарби:

Чосер, Мілтон, і Вордсворт, і Байрон.

А тоді — у захланнім дурмані —

мов скупар-багатій у гарячці,

я біжу до наступних скринь:

тут пірати з усього світу

навезли віковічних скарбів:

тут в єднанні понадчасовім

поруч Плутарх, Конфуцій, Вольтер…

Скрині рядом стоять у підвалі,

мов бочки у пивниці вин,

і я п’яна, я п’яна, я п’яна…

Я не звикла надміру пити:

мені треба повітря, сонця…

Але срібний ключик на шиї,

новознайдений мій талісман,

це memento: в льоху моєму

ждуть рядами: коньяк, арманьяк,

і бурґундське, й шампанське, й кларети,

і піно-шардоне, і сотерн…

Тут потрібний режим смакуна,

не шаління безумних пиятик.

Кожен раз, як зійду у підвал,

несподіванку доля готує.

Ось іду і злякалась: це що?

Чи не злодій добрався до скрині?

Бачу: власним ключем відмикає

і такий же сп’янілий, як я!

Ах, співвласник, п’яниця, товариш!

І знайшлось товариство п’яниць,

всі з ключами до дивних скарбів,

що їх вкрасти й продати не можна.

І ось сходимо ми у підвал,

кожен з нас, щоб окремо п’яніти,

і, сп’янівши, брататись до ранку

дружнім співом хмільного екстазу.

1975/1978