1 Navigare necesse est

Плавба була, мов ще одна пригода.

Коли людині вісімнадцять літ,

прислів’я, що ось “плавання — конечне”,

здається, мов девіз на все життя,

і, хоч співали моряки у порті

німецьку пісню про загибель мрії, —

байдужим залишався Бремергафен.

U.S.S. Mercy вже не віз солдатів

підсилювати европейський фронт —

він повертався з транспортом додому,

останнім рейсом міряв океан,

віз незвичайне карґо в рідну гавань.

Гостинний жест недобиткам війни —

і відчинились брами у майбутнє…

Я теж на палубі у рідному гурті.

Уже війна — немов далекий спогад —

дитинство, що відпало, мов лушпиння,

і я — у розпалі сьогоднішнього дня —

уся — чекання. Вже ж була бо юність,

і Зальцбурґу краса — азиль кохання…

А далі, далі що? Яке майбутнє?

Попереду — непевність і неспокій,

і вже засвоєна маленька власна мудрість:

ловити в жмені радощі життя,

віддатися захопленню хвилини

і жити — вже, сьогодні, в кожну мить.

Уже давно на обрії — земля.

Та раптом із туману виростають,

мов привиди, завислі у повітрі,

небачені ніколи хмарочоси…

І ось — раптове збудження, удар,

мов поворот в реальне, мов свідомість,

що це ж — не тільки інший континент,

що океан для мене — Рубіконом,

що спалено мости і повороту

уже нема туди, де залишились

моє дитинство, юність і Европа.

1975/1978