1 “Не торопко і не тягуче”

1.

Не торопко і не тягуче прокручується середа,

і спрага не така пекуча, не п’ється навхильці вода…

Мов перейнявся іншим часом, і спрагу іншу перейняв,

і пристрасті лихі пригасли, у поле відпустив коня…

З височини свойого тіла побачив ближчу далечінь:

десь там позаду — понеділок, а ген — день світлих воскресінь.

Ти ж посередині неначе: початки видно і кінці,

мов сам себе з двох боків бачиш: стоїш з гнуздечкою в руці.

Щось бубониш під ніс гугняво,

щось нерозбірливе верзеш

про подвиги, звитягу й славу,

про бите поле, що без меж…

А з себе глянув — ліс, яруги,

полин, рілля, стерня, скирти…

Квадратний обрій, а не круглий,

і душу рвеш об ті кути…

2.

Крізь снігу вологість рожевий звістується колір,

і час проступає майбутній крізь сніг,

і холодом теплим крижина долоню прозорить,

аби приховать від зими ти нічого не зміг.

І піснею півень уже відзнача переміни,

і слово «надія» злютоване з словом «весна»,

і жінка вагітна, розвівши схололі коліна,

у себе свій зір оберта — на очах пелена…

А бачить вона серцевинне, далеке,

що руку округлює, болем кущиться у ній,

зраховані дні наперед чорногрекі,

і горло холодять журливі пісні.

У скрипові хвіртки, в хитальному ритмові саду

вчувався єдиний запліднений ритм,

і голос, мов ртуть, піднімаючись, падав:

— Солодкості втіх не минуть гіркоти…—

Долоня волога — викрапує з неї останнє,

розтоплює кров захололу, і кригу, і біль.

Тривалість життя безсумнівна, і зайве питання:

— Ким буде? Як мислиш прийдешнє собі? —

Вона перемовчить, і долю майбутню відсуне,

і світлом хлюпне на полотна шумкі…

Сповитки на льолі, кольчуги й медалі латунні, —

щити ненадійні, бо межі у долі чіткі.

Вони, мов линовища, — тіло із них виповзає,

щоб вичахнуть швидко чи кров’ю спливти.

Ворушаться губи, і крик на губах проступає:

— Дитино, не слухай! Немає в житті гіркоти! —

Крізь білість вогонь проступає на лицях, —

бо він був у тілі іще до появи очей, —

Щоб час розтопить! О спасенна блуднице!

З долоні твоєї і крига, і світло тече!

3. ТРИБКИ

Крайнеба догора. І простір посвятився

з упевненості дня у сутінь полохку;

умовкли всі трибки — годинник зупинився…

І раптом я відчув, що тону у піску…

Немовби справжній час пробивсь ключем зісподу,

забувся циферблат, затерлося число;

та сипавсь мертвий час струмком піщано в воду,

щоб мулом затягти життєве джерело.

Вже на зубах скрипів і осідав на віях,

немов піднявся ґрунт і вся озимина

коріння підняла — мичкастий степ чорніє,

і вже не відрізнить вівці від валуна.

Трибки скришили день, та з пороху, з окрушин

складалося життя у цілість преживу:

в розчинених тілах вже воскресали душі,

і світлоносний зміст вкладавсь у кожен звук:

— Живі! Живі усі, хто вмер і хто загинув!

Хто з голоду зійшов, хто сам занапастивсь! —

Збиралося життя краплина по краплині,

зникали зморшки, біль, в очах вогонь світивсь.

І мати молода несла в подолі сливи,

і батько молодий траву густу косив,

я ж — з яблуні дививсь на білий світ щасливо

і розумів усі пташині голоси:

жовтобрюшки, дрозди, кропив’янки та слунки

хвалили вічний день, благословляли час,

я ж губи розмикав — слова котились лунко:

світився неньчин сміх, і батько посміхавсь…

…Куди ж ішла земля, навіщо оберталась?

Минулим від життя, майбутнім до живих,

небесний механізм мав лиш порізну сталість,

бо все перетирав на жорнах крем’яних.

З-під борошняних брил, ніби вода з-під криги,

світився час живий і закипав в ключі…

Крізь сон глухий я чув — дверима хтось торига,

та лячно відчинять було їх уночі.

Босоніж — по ножах — по крижаній долівці

ступав і наслухав: дух темний двері рве,

і тіні на стіні читав, як на сторінці:

—Взаємновіддзеркалено. — У мертвому — живе…

Годинник цокав лунко, і тонко сипавсь спокій,

все швидше обертались заведені трибки.

І нурячись в піски сипучі та глибокі,

єдино покладавсь на двері та замки…

Та стіни й мури що?! Коли життєві строки

покладені всьому — гримлять маховики…

А вранці чую крик, очей же не розплющу,

і вітер в двері дме грудневий, крижаний;

і цокають трибки все дужче, дужче, дужче,

я знав, що їх ніколи мені не зупинить.

4. КВІТИ

Прихиляється небо, аби бачити птахів летючих,

очищаються води, щоб ми бачили нашу минучість.

Опадають листки, щоб про плинність ще раз нагадати.

І туманиться зір, і золотяться всі наші втрати.

Забагато щедрот: сліпнуть очі, згорають легені,

і від солоду рот на дупло вигорає щоденно:

невтоленним єси ти, життя солоденне,

переповнивсь стільник — мед аж скрапує з клена.

Навіть важко ступнуть, щоб не скоїти шкоди:

під підошвами — ртуть, дзеркала — а не води,

перла, лали, агати — ой які ж пребагаті!

Відшкодуються збитки — ще буде розплата…

Скарбівничий — скупар: не додасть, а відніме,

забере крові жар, та ще й голос відніме.

А зостанешся ти, як старчук, при ціпкові…

в жилах — сіль замість крові…

Будь же щедрим, дивак, і уклад не порушуй,

розквитаєшся й ти — маєш душу…

5. «НЕ-БУДЕ…»

Був час. І на світі мене не було…

Годинник цокоче: «Не-буде!..»

І било у губи студене живло,

тепер — тільки камінь у груди.

І дуб височів непохитно — був час,

та навіть пенька вже немає,

і образ коханої першої згас,

останньої також згасає…

І кваплюся жити, бо часу нема,

токоче годинник: «Не-буде!..»

Я стрілки зірвав і трибки поламав,

щоб рух зупинити в нікуди.

Та вдарила в скроні розмірена кров,

чи, може, відлуння «Не-буде!..»,

чи, може, то камінь застукав ізнов

у грудях, у грудях, у грудях…

6. РАНА — ЖИТТЯ

Цілителю, гоїтелю великий!

Не вигоїти смутку навіть криком…

Немов роздмухано вітрами скирту дроту —

вона летить розвихрено навпроти:

за мить у тіло вп’ється жовте списся…

Як в звуки зміст, так страхи уляглися

у образи, і чути гостроту

на відстані — нестерпно — на льоту…

Та й чи доцільна вся твоя цільба,

якщо найглибша рана — у губах?

Стулю їх міцно, щоб мовчати знов,

та ж білий холод вглибився у кров,

розрісся в жилах, вглибивсь у сурелі…

А ти мені даруєш дні веселі,

суцвіттям тішиш, жаром пелюсток

і тулиш подорожника листок

до здряпин, що на п’ятах, але ж рана —

саме життя, уся його омана.

І тану пучками… і поникаю зором,

у тілі власному мені давно просторо,

немов не в себе трапив уві сні, —

доручення виконую сумні,

чужим життям живу у іншім часі…

Знетямившись, хапаюся у страсі

за соломинку вітру, як за спис,

і згадую, що жив же я колись

життям своїм, і не ятрилась рана,

і житній вітер долинав із лану,

і відкривавсь широкий світ з коня,

що вище себе був тебе підняв,

щоб голосом зеленим з висоти

хвалу природі міг воздати ти.

… Та голос горошинкою з стручка

вилущується: — Світоньку, яка

це мука — бути не собою!

Не вигоїти рани часової…

7.

Лиш ланець розірвав —

в руках відро дудніє…

Життя розмарнував —

і погасив надії.

Лиш світить глибина

джерельно, непогасно;

та погляд, мов струна,

обірваний довчасно.

Чим спрагу доточить,

щоб зачерпнуть краплину?

Глухе відро кричить:

— Це ти вернувся, сину?! —

На цямрини грудьми

лягаю — голос бачу:

він ріжеться з пітьми

склом битим та гарячим,

до крові ранить слух —

і пам’ять розтинає.

Прорвавсь не ланець — круг:

безглузда прірва зяє.

Зір не відновить рис,

уява не відтворить

того, чим жив колись:

минуле не прозоре.

Чим погляд доточить,

щоб зазирнуть в прожите?

І зруб уже кричить

розпачливо й сердито:

— Гей, дурню, відступись,

бо глибина поглине! —

І голос: — Не дивись

униз ніколи, сину!!!

Бо там — на глибині,

все, що було до тебе:

сокири крем’яні

і вежі, вищі неба,

залізо, бронза, мідь,

списи, сулими, роги…

З колодязя ж століть

не зачерпнеш нічого…

Земля — біжучий час

висмоктує до миті.

Лежить там стільки нас,

скільки й стоїть на світі.

Лиш в очі не хапай

ні сутіні, ні стужі,

недоля йде сліпа,

веде через калюжі.

За дном ще інше дно,

і ями, як століття.

Все, що було давно,

стає одноманіттям.

Що прагненням реклось,

землицею збулося…—

Час битий, наче скло,

луна одноголоссям:

— Коловорот не руш!

Ущерть наповнивсь світом!

І навіть із калюж

черпай лиш «аква віту»!

***