10 На страту

1.

Цей янгол протятий

з крижиною в боці

свій біль вимива

в золотому потоці,

і шпиль, що завершував царське стремління,

поглиблював янгольську муку й боління.

О місто в намисті містків і бруківки,

золочене скрізь по хрестах та верхівках,

а сподом — чорнюще,

як мисль скритовбивці,

глуха шкаралуща з іменням столиці!

Де п’яний поручник візницю шмагає —

за що, наповіщо — того сам не знає…

Ніхто не рятує волаючу душу,

вода вимива сухозлоття на сушу,

і шпиль облетілий, двогострий, мов спис,

все падає, падає з янголом вниз.

2. В камері

Якщо ти в самоті — будь сам собі юрбою

і паперових птиць розвішай над собою.

Крапчаста їхня тінь. Проте на тебе стане —

і думка молода під нею не зів’яне.

Кружалечко води, що висохла на денці,

журбою не розводь — вона не розведеться.

Рука змалює круг, відтак — дрібніші в ньому—

оце відвічний рух на кам’яній основі.

Малюй, малюй хутчій, обчислюй мрію рвійно,

уже ідуть дощі, вітри високовійні.

Всі страхи відлетять — стіна тобі лишиться,

з її сумних глибин ти виворожиш птицю.

Рука шандарська

вмить затре кружки й квадрати,

в яких піднісся ти поверх шпиля,

поверх хреста,

по… вище янголяти!

Ні, не дістати!

І гомінку юрбу внизу

на себе ти поділиш,

бо в тебе — небо, в тебе — не…

бо вже летюче тіло.

На власну волю

та народ помножив своє ймення,

щоб виправдать жорстокий вік

своїм короткоденням.

3. Ніч

Цей мур за ніч знов виріс непомітно,

допоки я обчислював крило,—

ковзнула тінь доглядна, перелітна

і остудила зрошене чоло.

І тільки й видно, що цеглиння вікон,

де тріщина, як ящірка, тече,—

мені тепер до ранку, до край віку

цей мур ламать загостреним плечем…

Жага подовжить ліжко і підлогу,

підніме стіл на височезні ноги

і надвоє високого мене

під небом озорілим перегне.

І в мокрих дзеркалах,

що обтулили стіни,

де жар вапна подрібнено на мак,

рука Господня пише всерозбірно,

каліграфічно таємничий знак.

4. Сон

Достоту, як вві сні:

колодязя горлянка

і мерехтить на дні

води розбита шклянка.

І падають униз,

зітхаючи, краплини.

— І ти перехились,

лети, лети до згину!..—

А спрага — не змогти —

до цямрин тебе клонить.

— Ну, відривайсь, лети!

Що, в жилах кров холоне?!

Отож бо воно й є!

Всі страхи, болі наші.

Бо кожному своє

і пить з своєї чаші.

Ха, в кожного свій смак,

своя пекота й спека.

Ув’язнений дивак,

ти полетиш дале-еко-о!..

Не грюкай у відро!

Ти випив свою воду,

Чекай — надійде строк,

і матимеш свободу…

Ха-ха-ха!

5. Все буде просто…

Мури муровані —

вікно глибоке…

Пташко без імені,

в небо порошена.

Вітер затче в парусиння широке

в бганках його яблука зрілі,—

буде, ой буде того раювання!..

Що ж то за дощ, намальований в небі, —

зводяться плечі, стрічаючи холод…

Де ж та подібність одного із другим,

де ж та причинність щоденної муки?

Вилущу зернята з кожного плоду —

порох у пучках, і більше нічого…

Пташко без імені, вкладена в крила,

в перах твоїх ані вітру, ні неба…

Мушу цей мур розібрати по каменю,

шлях замостить до товариша вірного

і в не… далекого.

Миттю спростується все у мовчанні —

все буде просто,

як зорі у небі.

Просто все буде,

як небо у зорях.

6. До стіни

Просотані мохом червоні цеглини

і риски повздовжні —

чи ж то з-під руки?

І форма квадратна безсмертної глини

засвідчить стремління моє на віки…

Проходить звичаєм в’язничість безлика,

поволі стіна від дощів розмока,

і сіє насіння у шпарки осика,

і форма древесна углиб затіка.

Чи ж треба стать щільно,

щоб спина до спини,

щоб стало майбутнє на повен мій зріст,

щоб всі стільники вже надпитої глини

комусь розказали короткий мій зміст.

О стіно, що свідчиш моє проминання,

яка ж ти непевна в своїй довжині!

Проходжу тебе — зостається питання:

чи ж лишиться знак якийсь по мені?!

7.

Так щиро дихав він на всіх

своїм гарячим словом,

що стукало, немов горіх,

в лобища мармурові.

І круглозвуко, наче дзвін,

завис у просторі крізькому

та, відштовхнувшись геть від стін,

ударився об стелю знову…

Віддаленіла геть луна —

лиш пасмуги зостались сині,

мов крапля болю голосна,

що затужавіла в сльозині,

вона взернилась у хмарині…

Їм аби слово про любов,

про каяття, помилку.

Як важко продихнуть, либонь,

горлянку сполудило.

І замість слова гудлі йдуть

продовгувате, сумно,—

хитає головами суд

на нього так осудно…

Набрав води — скупий ковток

загускнув від мовчання,

і підступився ще на крок

до глупого питання.

8. З крейдою в руці

У безбач, у смуть каламутної долі,

мій вигук, моя ягодино, котись!

В червоній долоні — вуглини схололі

сипких перепалених сліз…

Ну що мені стіни, сплямовані біллю,—

прибить свою тінь і хутчій відійти.

По них відлопочуть пташки споночілі,

розхилять ще ширше в’язничні кути.

Миколо, ставай одночасно повсюди,

та попелом суму себе не обсип!

І слухай,

як простір, народжений в грудях,

свідомість твою швидко нурить углиб.

Хіба в піднебесся, що все в ластовинні,

роздмухаєш всю пересушену кров

і будеш дзвеніть, як суха бадилина,

про людство знедолене, братську любов?..

Хіба це все так? І з єдиним початком,

з єдиним відлунням, що котиться вдаль,

і крейда в руці, що лишилась на згадку

про мрію відвічну, якої так жаль.

9.

Малюнок думки в кілька рисок —

чи то вервечки до колиски,

в якій гойдатись… німоті,—

і перетліла, як навмисне,

тоненька свічка в темноті…

Закапав віск від восковиці,

хитнулись тіні по кутках.

І випроставсь біля божниці

двокрилий в’язень, наче птах.

Щось тісно тут, де пахне смертю,

де гострий погляд, наче крик,

на стиснутих вустах упертість

ледь стримує жалкий язик.

Щось невітно в норі цій куцій,

де гаснуть звуки і свічки,

бо очі стежать, як беруться

вогнем у в’язня кулаки.

10. На страту

Мої ручителі високі,

які легкі останні кроки

до ешафоту від ганьби…

Сурмач, труби,

віщуй утіху —

моє обличчя повне сміху,

і кат, як брат,

під брови-стріхи

пускає погляд:

— Возлюби… —

Коли б ще хто дудів в сопілку,

і мою радість ніс, як бджілку,

і сипав квіти на бруківку,

і шепотів:

— Дивись, диви…

Та я і так переразую

і свою душу молодую

віддам на руки, що катують:

— На, розпинателю, лови!..—

Відчувши неласкавість дня,—

з Оки — тягучий холод,—

ти раптом голову підняв,

сягнув за видноколо…

Так високо — до гіркоти,

до німоти у зорі —

перо лелечине летить

і душу всю прозорить.

На широчінь грудей пустить

зітхання, як опуку,

і, наче цвях, летюча мить

проб’є простерту руку…

Вже стелиться широка путь

у рай далекий а чи в пекло,

а низом душі чорногрекі

гріхи свої земні несуть.

Душе моя, легка пір’їно,

немає в боротьбі загину —

є вічний бій і вічна путь.

Летить, летить душа? пір’їна? —

внизу ледь мріє Україна,—

і чує щось таке знайоме

в мотиві, дутім на дуду;

і грузнуть ноги, як в солому,

коли по хмарах в небо йдуть.

Київ — Ленінград, 1973 р.

____________________________

Цю поему, у сильно зміненому вигляді, було видано 1977 р. у збірці “Пам’ять” під назвою “Небо Кибальчича”