2 Перша лекція демократії

Холодний вітер дме від океану,

а він — простоволосий, без пальта:

сивизни розкуйовджена чуприна,

розстебнутий піджак і — наче прапор —

краватка вільно лопотить на вітрі.

Хто він — цей незнайомий? Чи бостонець?

Іміґраційного бюро урядник?

Чи спонсор чийсь, що вийшов зустрічати,

або чийсь родич? Може, перехожий,

що випадково заблукав у пристань

якраз коли причалив корабель

і повиходили з кают до сонця

худі, зацьковані, принишклі люди

на палубу, цікавими очима

пронизуючи берег, що на нього

ось-ось і ступлять?

Загримів оркестр —

і понеслося: “О, скажи, чи бачиш?..”

— парадно, з гімном зустрічають нас.

Відпружений, задуманий, свобідний

стоїть мій незнайомець на помості

і дивиться в далекий океан, —

а я пригадую раніше чуті гімни:

стрункі ряди і хлопців, і дівчат,

і дефіладу гусячого кроку,

і вправну муштру монолітніх мас,

і музику, що рвалася до бою…

— Ні, не було в тій дисципліні місця

на легковажну і свобідну позу,

на пацифіста, що у час салюту

стоїть, задуманий, з рукою у кишені…

— Співали: “батьківщина понад все —

усе, що маєш, хто ти є, чим будеш,

їй все завдячуєш і їй життя ти винен” —

не раз, у жертви мить,

а вік весь, день-у-день.

— Учили: ти — лиш ґвинтик у машині,

ти сам — ніщо, важливий — колектив!

Більш урочистого піднесення немає,

як лопотіння рідних прапорів,

як “гайль”, “ура” мільйонів в унісон,

як море рук, піднятих у салюті…

…Я з цим росла, і не чуже це кредо:

дитиною у лавах пластунів

любила марші, прапори на вітрі…

— Та ось тепер на палубі дивлюся,

як немуштрований цивільний чоловік

спокійно слухає, як грають рідний гімн, —

і я — зворушена.

Уперше розумію:

це — громадянин вільної країни,

не жертва, не слуга, не раб теорій,

не добриво імперій і вождів.

І я в думках вже простягаю руки

в майбутнє, в завтра: хочу і собі

могти колись підняти гордий погляд

і знати: найцінніша у житті —

проста, забута світом, людська гідність.

1975/1978