3 E pluribus unum

Скінчився гімн. В черзі до мікрофону

стоїть промовців терпеливий ряд,

і перший з них почав своє вітання.

Не знаю, хто він. Що сказав — не тямлю.

Напевно щось про берег цей гостинний,

про те, що нам тут раді, що нас жде

добробут, мир, і продуктивна праця,

яку тут цінять, як ніде у світі,

про те, що будувалась ця країна

руками іміґрантів і що ми —

такі, як всі — майбутні громадяни.

…Ми слухали не раз крилатих фраз,

що мир хвалили — і несли війну,

що — обіцявши рай — творили пекло:

нас не купити за монету слів.

Та й зайвий труд: хто слухає промову?

А скільки тих, хто слухав, розуміє?

Живі ці звуки всім нам ще чужі:

між нами і промовцем ще бар’єром

і недовір’я, і незнана мова.

— Та ось я чую: другий із черги

промовець підійшов до мікрофону.

Це — заповіли — з U.U.A.R.C.

…“Брати і сестри, любі земляки…”

— І понеслося українське слово,

мов теплий вітер із материка,

мов весняна відлига з континенту,

мов запорука, що зима пройшла,

що йде до літа, і що тут ми — вдома.

1975/1978