3 Сніг у березні

1. Перший сніг

Утративши непевну вись,

принижений вітрами,

погаслий жайвір падав вниз,

провалювавсь над нами.

Зіщулившись, вода німа

його не відбивала,

бо слухала, як йде зима

і брязкає металом.

Несе вона важкі ключі,

аби замкнути води,

в руці у неї круглий чіп,

обструганий із льоду.

Замкне зима навстіжний світ,

і візьме води в рамки,

і жайвора засклить за лід,

і нас затче у тканки.

Затче нам руки, аби ми

не відчинили брами

й не перевіяли зими

гарячими руками.

В’яжімо їх, єднаймо їх—

долоня до долоні,

бо пада, пада перший сніг,

і в жилах кров холоне.

2. Несподіваний сніг

Сніг випав уночі, закравшись, наче злодій,

в позеленілий степ, в травневу глибину,

і викрав зелен-цвіт, і доторком холодним

вмить перекинув світ, мов камінь вгору сподом,

оглянувши кругом, у воду зазирнув.

І часу течію змінив у вік зворотний,

щоб повернути те, що кожен вже прожив:

одним — щасливі дні, а іншим — дні скорботні,

одним — густі меди, а іншим — сіль крижин.

І хтось уже радів, а хтось невтішно плакав,

хтось сніг згортав із пліч, хтось —

товще нагортав,

у кожного була своя помірна дяка:

той вороття хвалив, а інший проклинав.

Лише на один день час повернувсь в минуле:

комусь на чийсь загин повторний, а комусь

на солодість зачать, на вихмільне проснулля,

на розпач, на любов, на учту й хліба кус.

Було те вороття лиш на єдину днину,

яким нема числа, коли пливуть назад;

мов кинув хтось піску у світову машину:

такий почався скрип, такий відчувся шат.

3. Сніг у березні

В срібній налицині древо стоїть,

з щілин холодних погляд струмує…

Скільки осіло снігів… як століть…

Хто їх у тіні пресує?

Та позостались на ньому слова,

сніг вже з курганів обсунувсь, як глина,

зважся на мову — хай сніг ожива:

форма завжди самочинна.

Глину узяв, а вона у горнець

збіглась сама, без спонуки,

глоду торкнувся — плететься вінець,—

чинять все завчено руки.

Хто ж нас навчив майструвати плоти,

міряти простір очима?

«Воля», — кричати до хрипоти

і відлітати у небо за димом?

Глянь на обличчя верби — машкара?

Скільки волокон, та жодного м’яза:

тріскає лунко срібна кора —

зморшка кладеться відразу…

Губи розтиснув — слово летить,

завчено думку формує;

вимовиш «холод» — тіло тремтить,

«люба» — і ніжність струмує…

Не дерев’яні ми, не кам’яні,

не позоставим в повітрі провали…

Сніг зашерха на тобі, на мені,

а під ногами ростуть п’єдестали.

4. Останній сніг

Ця білість снігова хіба не з чорних хмар?

Свідомість моя йде не із віків минулих?

Крізь попіл поколінь поснулих світить жар,

і слово з горла б’є, викруглюючись в кулю.

Розсіююсь, свічусь щомиті, щодоби

і входжу в дерева, в спалахнуті сніжини…

Затримай розпад мій, хоч іскру полюби,

роздмухай в кров її, в спалахнуту жарину…

Та трухнуть дерева і тане, тане сніг,

чорнозем стане знов потульним та видющим.

Я в пригорщах своїх утримати не зміг

ні попелу снігів, ні іскор пропадющих.

Але відбиток твій — в люстерках двох долонь

і в краплях натяжних, що з пучок витікають,

а почуття твої домалював вогонь,

а стриманість твою засвідчив навіть камінь.

Крізь тебе рід снувавсь, і розум не згасав,

та забували всі про породільні муки…

Любове, тільки ти фільтруєш чорноту,

щоб білість снігова розпуку тамувала.

Крізь тебе видно всі і манівці, й мету,

і злоти вогняні, і сутіні провали…

Очима скинув — ти, суття моїх зіниць.

Крізь тебе сніг летить, і сніг в тобі біліє.

В пухнечу снігову лягаю горілиць

і чую: тану я чи, може, плоть тепліє?

5. Співучий сніг

Фіолетова тінь на протертім снігу нечітка,

сонце скрапує з пучок і в срібло всяка,

щоб незримо співати у горлі струмка.

Заворожений плином, я слухаю сніг,

що маліє, як мичка, бо нитка з-під ніг

випрядається-тчеться і світ випряда,

замість крові крізь серце струмує вода.

О співучість, о плинність довкола, в тобі,

розпрядається пам’ять, збирається біль,

розкрадається ґрунт, даленіє блакить…

Як же солодко-гірко, зживаючись, жить!

На які веретена змотається нить?

Чи то в горлі моєму ручай жебонить?

Доки я наслухав, то й шляхи потекли,

прикипіли підошви до ґрунту-смоли,

аби певність була і було опертя.

Тане втоптаний сніг, і маліє життя,

нить прядеться тонка на товсте сповиття:

сорок літечок-літ як одне, як одне.

Розбирають по хвилі, по дневі мене

кожна крапля-пилинка і кожен струмок.

Лиш позмінне в тобі, як тонкий волосок,

відгукнеться на пісню тремтінням єства,

і у срібному горлі струмують слова:

«Ой по горах сніги лежать,

по долинах води стоять. Туман поле покриває.

Мати сина прикликає:

— Вернись, сину, додомоньку…—

…Густі терни, вітри буйні, краплі-хвилі,

дні отруйні.

Краплі-крапельки прозорі,

сніг співає в мене в горлі:

— Гомін, гомін по діброві…»

***