№7

де межа, за якою вона стомиться з ним говорити?

мої кораблі, народившись, пливуть на коралові рифи.

очі її, невиспані, як небо над великим містом,

пора цьому наповнитись хоча б якимось змістом.

ти стирай із пам'яті, як з телефону

метри своїх зізнань і криків.

забувай про все, по дорозі додому,

йдучи перешийками вуличних стиків.

я ж, памятатиму всі твої звички,

історії міст, які нас ховали...

стосунки, як дим ароматизованої свічки,

в'їдається в пам’ять килиму в спальні.

коли буде осінь і братиме відчай,

за тим, що було й чого не вернути, -

не йди на сповідь, уникай свідчень,

цих допитів про наше спільне минуле.

нехай він тебе нарешті пробачить.

мене - хай ненавидить чорною люттю.

в нас мало снів і вдосталь побачень,

незмінною є лише наша сутінь.

і мої спогади про те, якими були

її сповіді в пустому партері,

наче заклики весною зими

повернутись до неї.