8 Присуд

1.

На півдорозі зупинивсь. І озираюсь на прожите:

там всі обличчя запеклись і погляди сердиті…

А поруч — літо: при воді танцюють сині бабки…

Не озирайся, йди, радій і не роздряпуй згадки.

Ти далі вже за них пройшов

і мов позбувся страху,

приріс до спини лантушок —

сорочка, зшита з бляхи.

Пощо випроба ця мені

і голодом, і смертю…

Є вищий зміст за самі дні?—

Та ним і я всещертний.

В мені ж ні гніву, ні журби,

я просто так канючу:

— Сирітку, світку, возлюби,

подай хлібця в онучу…—

За возом йшов, де мертвяки,

немов снопи, лежали,

і сипалась земля з руки,

й колеса скреготали.

На півдорозі до могил

я зупинивсь і крикнув

незримому: — Немає сил!!!

До цього вік не звикну. —

І зором я переметнувсь

на сорок літ й побачив:

Біда, Метелик, Луцик, Хрусь

рядком стоять — незрячі.

І крикнув я тоді назад

до спільної їх ями:

— Там вже лежить на дні мій брат!

А я стою над вами!

2. І ОЗИРНУВСЯ…

І озирнувся: шлях котився

з крайнеба, ширшав зверху вниз,

і побіч хижо ворушився

горбатий густостеблий хмиз.

Я плакав, матір’ю забутий,

в напівобвугленім степу,

і волочивсь ланцюг, прикутий

до ніг моїх, і було чути

бряжчання криці за версту.

Всі поховалися від мене,

запались в землю, щоб згубить

котюче зернятко зелене,

що прагло простір пережить…

Чому я тут з якимось йменням,

з якого випав колоска?

Чому жене крізь рівнодення

мене пилюка ворушка?

Невже земля мені судилась,

летюча, рівна, кругова,

невже, невже кушпелу пилу,

як власну плоть, не розірвать?

І не вхопить землі ніколи,

дводільну плоть не поділить,

не обігнати власний голос,

щоб крик на хвилю зупинить?

Ланцюг волочиться, лункіша,

підошви ширшають — біжать

дрібна істота з йменням іншим,

щоб долю нову пережить!

І я біжу і спотикаюсь,

бо товсто курява лежить

на рам’ї в мене — озираюсь:

за мною вся земля біжить…

3.

Ой обміни мене собою,

ввійди в цю шкіру, зір та слух

і пробий стелю г о л о в о ю,

щоб видно стало надовкруг.

Ввійди, ввімкнувши світло чисте,

всі закапелки обдивись:

на павутинці муха висне,

і крейда сиплеться униз.

— А де ж душа, завжди незмінна?

В якому криється кутку?

Невже ж той хлопчик на колінах,

що в ніч утупився низьку?

Де розступилися стелини

і крейда з щілини тече…—

Жіночий голос, як жарина:

— Дитино! Золота зернино!..—

Та в груди грюкають ключем…

Відчинять, зайдуть, спеленають,

аби від жалю умлівав…

Побілять крейдою — я знаю —

вуста мені, аби мовчав.

Вуглиною позначать очі,

щоб видів, як згори тече

крейдяне світло з щілин ночі,

в які хтось тикає ключем,

щоб розчинить, як хліб розтяти,

ключем щербатим пополам;

мене не склеїть, не з’єднати, —

я тут і там, я тут і там…

Живцем запечений в хлібині

і розбатований навпіл

солоний плач: «Моя Зернино!»,

мов сповиття, — ізвідусіль.

Та я, розділений, матусю,

зубами, пучками, ножем,

впіввуха слухаю й дивлюся,

як світ поділений… Невже ж…

нічого так і не збагну я

про душу і стражденну плоть?

А крейда з щілини струмує,

щоб навіть погляд розколоть.

4. НА СЕМИ ВІТРАХ

Вітрами і мене хитало,

коли збирав у полі хмиз.

— Вже, може, досить?

— Мало! Мало! —

Сестра дивилась зверху вниз…

Легкий від голоду — підскочить

не міг я ані на вершок,

не добував яєць сорочих,

дививсь на сонячний жовток

і сам жовтів від золотухи,

дививсь приречено і слухав,

як тонко свище ховрашок…

— Розкопуй нору. Ось лопата! —

я чую владний голос брата.

— Засіки у ховраха є… —

Безсиле держално щербате

хитає тіло не моє…

Пережили… Голосить осінь,

і річка морщить ноги босі,

ми ловим рибу: — Може, досить?

В тумані — коні, подиви… —

Брат озивається: — Лови…—

Та й натинявся, нахитався,

як бадилина у степу,

в залізній борозні наспався,

то вгору бравсь, то опускався,

та що не день — крутіший спуск…

Впав нагло горілиць в покоси,

і руки зморено розвів,

і крикнув: — Доле! З мене досить! —

Ударив промінь звуку в просинь —

я за відлунням полетів…

5. ШЛЯХ ДОДОМУ

Зрожевлений простір в прозори дерев

провалювавсь світлом, і тишу горбатив,

і пильно вдивлявся у очі джерел,

і сніг порошив, аби їх запечатать…

Незрушений лід, наче кість, цепенів,

у сніг западалися села далекі,

і стовп вогняний у півнеба горів,

віщуючи холод чи спеку.

І хмара, мов крига, горнула пітьму

за обрій зі сходу поволі,

проймала тривога пустелю німу,

будила горби білочолі.

Та нам, погорільцям, нема куди йти.

Нема де шукати пристання;

під снігом безслідно зникали хати

і гускло холодне смеркання.

Хіба спалахне одинока звізда

і шлях нам покаже промінням

додому, додому, до того гнізда,

де листя гніздиться осіннє…

6. ПО СОЛОМУ

Земля ось-ось отвердне й відмолодне,

крізь просідь трав проб’ється молочай,

і погляди прогріються холодні,

і вітром жар роздмухавсь у очах.

Овершки скирти сухістю вже дишуть,

гадючиться в кишені мотузок.

Далеко видно з житнього узвишшя:

хід велелюдний, гори крашанок…

Хлібину видно, мов дитя, рожеву,

що, висходившись, стала на столі.

Сестричку видно, бростку березневу:

вона пшеничних ліпить журавлів.

І чути «кру». І падаю горізнач

на повсть солом’яну: — Візьміть мене, візьміть! —

Хоч заважкий я, бо упивсь залізом

і на долонях виступає мідь.

Тече крізь дірку у сорочці глина,

і хрест солом’яний сторожко шелестить.

Та завтра всі воскреснуть, хто загинув,

гробки зрівняються і батько буде жить…

Метеликом спурхнеш, бо в світі красно,

хоч піт у хаті кригою стоїть…

І нести мусиш ти соломи в’язку,

щоб душу перестуджену зігріть.

7.

Ізбільшивсь день — побільшала й сорочка,

каблучка підмізинна кружеля…

І сміх ослаб, торочиться торочка,

викруглюється голос до нуля.

І яблуня, немов після нуждоти,

пониклим віттям гонить холодок,

і рвуться рядна, виткані із дроту,

і на клубок мотається струмок.

І визирають з-під уламків часу

потріскані, вологі ще хрести.

Та прийде день, коли за сірі прясла

перенесешся своїм тілом й ти.

А що ж душа? Вона сумує нині —

безрідна, наче покидьок, одна…

Чому радіть: зелині, крапелині?

Що зменшивсь строк чи додалась весна?!

Чому радіть? Що батька вже немає?

І що людей все менше у селі,

що знову хтось в цю хвилю помирає,

чим більше ям, тим менше все землі?!

Що стало більше мертвих, аніж сущих,

і що безглузді числа та лічба…

Чого ж душа сумує невмируща?

Що вона нуль, незмінність — та хіба?

На ній карби — щербина на щербині,

і тріщини, і здряпини на ній.

Та грає радість на твоїй личині

і корчиться печаль у глибині…

Де віднялось, там стільки ж додалося, —

все врівноважує сумна речовина…

Ось тут радіють, там чомусь голосять,

хоч спільний час… та різна глибина…

8. ПРИСУД

Світе мій! Що я, нищун з бур’янів?

Вижербав хліба, а щастя не смів.

Що я у тебе міг, світе, благати?

Із-поміж чого було вибирати?

Хліба окрайчик? Відвійки? Макуху?

Ти прихилив до шептань моїх вухо:

«Хліба», — почув. І, вломивши хлібину,

сумно дививсь, як шкоринку дитина

яснами мне і кривавить у слині…

— Господи! — скрушно похитує дід, —

швидше б забрав ти мене на той світ.—

Він не погладить голівки онуку:

струпом взялася… А немічні руки

крихти незримі визбирують з столу —

гола столешня, як спалене поле…

Доле! Хіба я тебе вибирав?

Плентаєш поруч, береш за рукав

і зазираєш пильно у очі:

може, нарешті, я іншої хочу?..

Доле, всього скуштував мій язик

і до терпкого поволеньки звик…

Мертву цілуючи батькову руку,

я опановував вперто науку

смерті й щоденних жебрацьких утрат…

Ні, я багатько! Як гляну назад —

скільки видатків: здоров’я, родина,

слідом за лихом — лихая година,

тиф, золотуха, сухоти, бронхіт…

Господи, щедрим же видався світ.

Нащо те щастя? Пощо ті благання?

Я утолив і останнє жадання:

маю в кишені шкоринку завжди,

в пригорщах повних слід від води…

9. ПЕРЕТІК

Ми кажем, «зникає»… Куди? — невідомо…

Та, певно, для всього є вічне пристання…

Немає ні мешканців тут, ані дому, —

зостався не подив, а тільки питання.

Можливо, безпам’ятно все осідає:

у сущому — мертве, у мертвому — суще…

Триває перетік з безодні в безкрає,

та всюди присутня душа невмируща.

Якщо у вугіллі спресоване світло,

а в камені іскри рояться, як бджоли,

то скільки безвічного в дубі столітнім,

а скільки живого у спилянім колі?

Як в стовбурі цвяхів — мені вже предосить

і болещів, й мук — серцевина аж трухне:

я слух розпечатую — мати голосить,

а вуха заткну — голова моя пухне.

Бо зник брат Дмитро і сестричка пропала…

— Куди? — я питаю… Мовчання. Глибоке.

Я стільки зібрав родового металу —

без дзвону мені не ступнути ні кроку.

І шріт, і дротянки, осколки і кулі, —

задарма дісталось те збіжжя у спадки…

Безпам’ятно, себто — без болю, минуле

у мене ввійшло — і немає ні згадки…

Тут дім ось стояв. І росли осокори.

Тут пера —столетки» на яйця міняли.

Дворище розоране світлом прозорим

у землю рахманну поволі стікало.

10. ЗНИЗУ ВГОРУ

В гущавині дерев настоюється сутінь,

і лінію снігів переступає ліс,

аби в проломі дня спромігся ти відчути,

наскільки до землі ти міцно сам приріс.

Суботній шлях глухий, а напростець — немає,

просторитися можна хіба що до пітьми.

Мов перекотинебо, валує птича зграя

від чорної зими до білої зими.

І широко тобі в життєвому проміжку,

хоч чуєш в той же час у горлі тісноту,

і мовчаком стоїш, мов камінь на обніжку,

і під ногами чуєш довічну мерзлоту.

Вгороджені у ґрунт і мамонти, і люди,

лиш археолог зможе щось зайве відліпить

і зняти шар землі з грудей, з очей — полуду,

іздмухати віки, зірвать за миттю мить.

Проступить із пітьми ясне обличчя Гліба,

відвернеться від світла, зніяковівши, кат,

а метром вище хлопчик, оживши, крикне: — Хліба! —

То ж твій в війну померлий чотирьохлітній брат…

А вище — конюх Федь, що у рові залився…

А вище… чимхутчій ти очі відверни…

І яму, і пітьму, в якій стоїш, обмисли, —

там, де стоїш, — не змірять ні дна, ні глибини…

Промоїна ясна вгорі над головою,

квадратний небосхил біліє по краях.

І біла птича зграя валує над тобою,

і коренем вростає у ґрунт життєвий шлях.

***