А потім запахли липи

А потім запахли липи – тоді він й зник.

Без попереджень, як батько, остаточно, як хрест з гори.

Слухавку весь час піднімав чужий чоловік,

і їй вибачливо говорив утішні слова.

Або ще часом там просто шуміла трава,

чи щось між собою терли сухі запальні вітри.

І вона собі думала – що ж, те все, що було у нас

невідворотне, пекуче, не світить йому ні з ким,

тож він, певне, спершу буде весело гаяти час –

ковтатиме тихі ночі, гортатиме тижні чужих портів,

збиратиме риб’ячі тіні й сміх чужих дітлахів,

а потім з’явиться знову, тихо і без вогню, як дим.

А він собі думав, засинаючи серед овочів чи незнайомих тіл:

відколи сонце сідає й допоки воно встає,

ми з нею можемо бачити відблиск одних і тих же світил.

Десь там коси течуть їй на плечі, як теплий мед,

а десь тут стільки напрямків, й кожен із них вперед,

і разом усе це щастя – цілісне, неподільне, моє.

Поржнеча іще дозріє, ще набрякне курявою із трас,

порожнеча вибухне врешті, ніби грудка фарби в склянці води –

чи коли вони двоє прокидатимуться щоночі у той же час,

чи коли закінчиться літо і в повітрі зависне сніг,

чи коли вона врешті його забуде, як забувають всіх,

чи коли він повернеться-таки, хоча й вже не буде куди.