А що ж ти пригадаєш, чоловіче?

Пізнав же і ти часу повну всевладність,

проклюнулось знову в долоні зерно,

і жорна гуркочуть давно безпорадно,

і камінь зітерся давним-предавно…

На що ти спроможен? Продовжитись родом,

звести кам’яницю і мур змурувать?

Назовні мов тверднеш, хоч трухнеш зісподу,

торкнулась чола незгладима печать.

І слід п’ятипалий у тебе на шкірі,

а очі злинялі не бачать вже змін,

і тінь свою котиш, мов камінь, під згірок,

і протяги б’ють із потрісканих стін…

Але в заклопотах своїх цілоденних

відгониш ти думку уїдливу пріч:

— Марнота, марнот… та то не для мене:

фундамент воздвиг я на кілька сторіч.

Дай Бог би здоров’я, то й схрон змурував би,

на случай чого — заховавсь і … мовчок;

для склепу скупав вже і скаби, і штаби,

сталевий засув і пудовий замок.

Геть все передбачив: води повна бочка,

свічки парафінові, бак для нужди… —

… Та час, що летів на кленовім листочку,

весь світ обігнув і заглянув сюди.

І неначе клеймо на чолі тобі випік:

листок п’ятипалий — ні стерти, ні змить…

Щоб знав ти, що вік твій для тебе великий,

а вітер дмухне, і-і-і… душа відлетить…

Радій же, бо маєш єдину можливість,

як нитки в основі, життя перебрать, —

знайти отой день чи то вузлик щасливий,

аби неквапливо його розв’язать:

криничка у лузі, хмарки, сіножать…

Воскликнуть: — О небо, яка благодать!

***