А вже з тої криниченьки

У тій криниці час стояв забутий, —

води із неї вже ніхто не пив,

у ній гніздилась чорнопера сутінь

і падав стрімко тільки дощ сліпий.

І маятник у ній не хилитався,

обличчя поспливали слюдяні,

і тхнуло нуддю та стоячим часом

так, ніби розкладався він на дні.

О водо мертва! Я тебе напився,

і позначила жили чорнота.

Я ліг грудьми — у тебе задивився:

перед очима чорна глухота…

Моя ти ямо! Тріснута зінице,

затерпли губи тамувати біль,

пружина крику впала у криницю,

і я відчув копальню у собі:

але сіль вибрана — одна ропа зосталась,

волоссям в жилах мертвий час стояв,

замість води вхопив губами смалець

і тріснуте обличчя залатав!

Прибутий, бутий, вибутий, забутий, —

корону цямрин знято з моїх губ,

щоб нижче лет заточувала сутінь

і попелом виповнювався зруб.

***