А я вагаюся часто і каюся.

А я вагаюся часто і каюся.

Роздумую, дію, стаю, помиляюся.

І тільки вводить мене в облуду:

а що ж собі інші думають люди?

Їду додому в свою Україну

й не знаю кого тепер там зустріну.

Боюся слухати, боюся дивитися,

боюся в брехні цій довкола губитися.

Бо в нас йде війна за кожен наш лик,

а я всюди чую російський язик.

Сідаю в автобус і спостерігаю,

і відповіді на питання шукаю.

Уклінно прошу вас мені помогти,

щоб швидше знайшли ми шлях до мети.

Попереду мене старші персони,

що точно не вийдуть з «комфортної зони»,

говорять російською голосно (жваво)

до внуків своїх, щиро так, нелукаво.

Позаду молодші російську частують.

(А всі наші втрати чогось вартують?)

А збоку дитятка маленькі геть-геть…

Не чули мабуть ні про страх, ні про смерть.

Їх мама російською спати вкладає,

а кожне із них їй щось відповідає.

А я їду збоку в свою Україну,

і серце щемить так від болю наївно.

Задумуюсь: «вільна», «свята», «незалежна»,

«єдина й соборна», «така величезна».

Про що це?

                      Про що усі ці слова?

Та тебе здається і зовсім нема.

Твої діти співають російські пісні,

а з назви забрали давно букву «ї».

Кажуть, що українці?...

                                     Але все це слова…

То чим же закінчиться наша війна?