А знаєш, це місто мене убиває стиха

А знаєш, це місто мене убиває стиха…

Я знову дивуюсь його перемаренням літнім.

Коли вже похмурим туманом ця осінь диха,

Сповита журбою, я марю завінчаним квітнем.

Мені б із тобою зігрітися знову… Чи варто?

Намарно чекати тепла, та ховатись від вітру.

Багряними стежками сплетені сквери та парки.

Ця осінь остання для нас – хіба ти не помітив?

Ще з літа в душі урожаєм довизріло лихо.

Як я й обіцяла – так з першим же снігом і зникну.

З життя вириватиму зайві сторінки. Закрито

Всі двері на міцно, і навіть завішано вікна.

Ти чуєш? Це місто мене переплавлює… Жарко!

Неввічливим сонцем щоранку, настирно й поволі,

І як не ховаюсь, але й крізь найменшії шпарки,

Вплітає у скроні мої хитрі задуми долі.

І вже не важливо як щиро в пророцтва я вірю,

Немає різниці в кайданах зап’ястя чи вільні,

Дарма намагалась знайти хоч краплиночку миру,

Бо доля лиш обдарувала мене божевіллям…