Або навпаки. 2#151

Ти вже і забув це тримтіння в очікуванні, ніби, як в дитинстві, перед днем народження, або, коли хтось має приїхати?

Ти вже і забула, як це фантазувати, нереальні, але інколи такі цікаві і настільки банальні, смішні речі?

Ти вже і забув, коли останній раз так звінко сміявся, і морщив носик, до болі в животі і складністю вдихати?

Це все було загублено колись, вдаючись до переломної, від реальності і себе в ній - в депресію втечі…

В течії, чи проти течії?

Ти чи я?

Ким би сьогодні хотіла бути?

Похуй протиріччя,

коли губи такі горячі.

Від порожнечі найважчої

і бажання все це нахуй забути,

до нових значень,

та лише питання «Як?»,

у власне наріччя.

Дивні речі. Чудо думаю - в темряві, цілуючі тентідні, але сильні, тримтячі від жаги плечі.

Сходом чи заходом? Холодна, як північ, а всередині тепла, як довкола, весь екватор земний, викликаєш цунамі.

Попри іншу віру, я зраджу бога в твоїх віршах, впаду в ноги, як водоспади у ріки, молитимусь в розпачі.

Давай розкладем себе, по згибах обтертих, а потім складатимем, створюючі нові, невимовно чудові орігамі.

Ти вбиваєш в мені постмодернізм…

Або навпаки.