Ad futuram memoriam

I

Минуло вже стільки, що ти геть усе забула,

але я не зумів би й під чорною крапкою дула.

Не тому що без тебе я майже дійшов до краху,

а тому що усе памʼятати — питання фаху.

І хоч я за освітою мав би відкрити бізнес,

а посад в мене більше було, ніж в дитинстві прізвиськ,

якщо зняти усі ті таланти, скіли та гобі,

то у залишку маєш поета — біда та й годі.

Тож достатньо заплющити очі, щоб час з прямої

мутував у сузірʼя меморій про нас з тобою.

Не завадить і те, що між нами тепер півсвіту

та кути, що гостріші за вилиці Тільди Свінтон.

І хоч ми вже давно у смиренності з часом глибокій,

є ще ризик порушити рейдами цими твій спокій.

II

На зупинках, що я їх відвідував кожний ранок,

у прозорому проміні поміж брудних фіранок,

у натертих долонях від шкіри керма водія

формувалося те, чим колись були ти і я.

Серед пилу, що їм укривалося місто за ніч,

і знайомих жінок, що потроху виходили заміж,

серед втоми безсонних ночей і моїх помилок

я знайшов те, що згодом лицем по землі проволок,

і навмисно цей термін ховаю в абстракціях, бо в

моїм світі давно не вживається слово любов.

III

Хоч мене оминає, яка то була пора,

те, як ти усміхалася, голову підпира,

і дивилась то в очі, то й зовсім кудись крізь них,

я б від безлічі інших поглядів відрізнив.

Попри холод у серці, квартирі й морозну осінь,

прохолода тих зустрічей перших бентежить досі,

і якщо б нас на фізиці вчили тайм тревелам в виші,

я сказав би собі покохати тебе раніше.

Може пара ночей у рівнянні, що Бог нам вивів,

зупинила б мене від шляху деструктивних зривів.

І тоді вже хтозна, як змінився б перелік формул,

що керують життями вправніш, ніж придумав Орвелл.

IV

Але я відволікся (тебе це навряд здивувало б, —

в морвокзалі, коли ми дивились на вигини палуб,

я втуплявся очима у порт, де гула індустрія,

і ти брала мене за щоку і вертала у стрій.

І не знаю, що було дурнішим в той вечір: чи я,

чи жахливі в своїй провінційності назви яхт.

Ми стояли на березі, ледве тримаючи сміх,

хто міг знати, що я пришвартуюсь тут довше за них).

Навіть страшно стає, як детально я бачу все це,

для поета найлегше — в смітник, а найважче — в серце.

Наче знав, що колись все це стане великим віршем,

і зберіг тільки те, що травмує мене найгірше.

V

Я хотів написати про те, що забув всі назви,

тож, виходячи з цього, забув незабаром й нас би,

та відразу позгадував всі ті проспекти й майдани,

тож ще довго носитиму меморіальні кайдани.

Тут за збігом обставин на думку спадає постіль,

але я поважатиму твій персональний простір.

Та й відтоді мене поносило по різних спальнях

у хаóсі ночей одночасно і перших, й останніх.

Ти водила мене у кіно і сідала поруч,

але я все дивився на тебе. Ліворуч? Праворуч?

Все ж із часом туман нависає над нашою повістю,

і колись я прокинусь забувши тебе вже повністю.

VI

Коли ми були вдвох, я писав про усе, крім тебе,

щодо точного терміну й сам до кінця не певен.

Чи то було шість місяців? Девʼять? Чи може рік?

Чи боліла моя голова, коли нас прирік?

Це не виправдань пошук, не спроба знайти причину, —

просто мав подивитись на себе чужими очима,

і тепер, коли груз мого "я" на плечах відсутній,

зрозуміло, хто був прокуратор, а хто — підсудний.

Коли каятися вже пізно, а вішатися зарано,

залишається тільки жити, прикриваючи свою рану,

усвідомлюючи нарешті, що коли настає кінцева,

ти своєю брудною грою не здолав нікого, крім себе.

VII

Коли місто вкривалось текстилями сніжних ковдр,

я години на тебе чекав, як останній бовдур,

загалом, не тому що був схильний іти на жертви,

а тому що в самотності міг би себе ізжерти.

Може саме тому я тікав із обійм в обійми

у надії, що станеться диво й мій біль обірве.

Як би сильно шляхи наші не розбігались врозтіч,

у твоїх безневинних очах не читався розпач,

чи ти вміло ховала від мене від мене тугу і втому

і казала мені, що причина зітхань не в тому.

День, коли все скінчилося, був аж трагічно світлим,

ну і шоу ми утнули тоді пересічним свідкам.

VII

В день, коли ми зустрілися, небо було обʼємне,

ти несла у собі красу і розбила її об мене,

як ми знаємо, біль не тримає мене у рамках,

тож я нівечив ступні, ходячи по уламках,

і збрехав би, коли б говорив, що останні миті

і для мене водоймами болю не були вмиті.

Ми ділили любов і нарешті знайшли невідоме,

я востаннє тебе обійняв і подався додому.

Нелогічний кінець у неточній науці любові,

де герої ненавчені чи взагалі випадкові,

і де стільки краси, що заледве знаходиш місце,

розуміючи, як ти довго з собою ніс це,

і нарешті дасиш її світу в останніх одах,

вперше за бозна-скільки спроможний зробити подих.

жовтень 2023