АЕ IV (Феодали холодного лену)

Сніг хрустить під ногами, неначе кістки, що зібрались за осінь і літо,

Я не знаю, насправді, куди я іду, і не хочу про це дізнаватись.

Я ховаю під каптуром роки й думки, щоб у березні їх відігріти,

Ну а поки – лиш це, лише крига і ртуть, дві сестри, що знайшли в мені брата.

Я іду уперед, та вперед не дивлюсь, бо вітри люто хлещуть в обличчя,

Зусібіч підступає січнева пітьма, сніг синіє, а сутінки марять,

Розпускаючись цвітом розсічених вуст. Якби небо спустилося нижче,

Я б його обійняв за жовтневий туман і осіннього грому удари.

На плечі щось шепоче січневий мороз, його голос врізається в череп,

Його голос лишає на білих кістках гострих рун переплетені ланки,

Він розказує вірші, поезію гроз, й свої ікла, глузуючи, щерить.

Я ж пускаю в кишені між пальцями прах від осінніх багать і світанків.

Десь далеко навіки застиг небосхил у блідому бузку гематоми,

Через буйство вітрів і шалені думки проривається музика ночі.

П’яний січень стискає осінні хребти й методично колінами ломить…

Я натягую каптур до самих очей. Я не буду втручатись. Не хочу.

Я ловлю автостоп, але жоден з вітрів не гальмує свій лет коло мене,

За спиною зі стогоном місяць встає й починає похмільно світити.

Я іду, і навколо шиплять голоси феодалів холодного лену

Й сніг хрустить під ногами, неначе кістки, що зібрались за осінь і літо.