Кохання

Я не кличу тебе —

бо вже не маю права на твій голос.

Ти став тишею в моїх снах,

і навіть у цій тиші мені болить.

Я не прошу любові —

я лише дихаю спогадом про неї.

Бо кожен твій дотик, кожен погляд

ще живе в мені,

мов жар, що не вмирає,

а просто вчиться не палити.

Я любила тебе не як жінка,

а як душа —

до останнього крику,

до останньої межі самоповаги.

І навіть коли тікала,

я несла тебе в собі,

як молитву,

як провину,

як віру, що не врятувала нікого.

Я кохала тебе у страху,

у соромі, у темряві,

там, де не можна було навіть плакати вголос.

І тепер цей біль — моя пам’ять.

Мій спокутний хрест.

Мій єдиний доказ,

що я ще жива.

Ти навчив мене не вірити словам,

але вірити очам,

які одного разу світилися мені.

І я б віддала все,

аби ще раз побачити той блиск —

не для прощення,

а просто, щоб знати:

він був.

Ти не повернешся.

І я не чекаю.

Просто знаю —

любов не зникає,

вона лише змінює форму:

стає тишею,

піснею без музики,

життям без тебе.

Але якщо десь у світі

ти згадаєш мене —

не сумуй.

Моя душа вже не плаче.

Вона просто шепоче тобі:

«Дякую, що був».