Андрійку

Я **кохала**, **Андріє**, як уперше світить зірка!

Мені було одинадцять, світ був чистий, мов роса.

Ти був мій **Енергетик**! Навіщо ж так гірко?

В очах усіх я бачила, що ти — моя **краса**.

Я стала **поетом** лиш заради твого світла,

Складала рими, щоб тобі лише служити.

Але в мені, як у полоні, **Хюррем** розквітла,

Що боїться втекти, не може розлюбити.

Мій **Стокгольмський синдром** шепоче: "Пожалій!"

Але ж душа волає: "Як тебе забути?

Як змити з рук той бруд, що ти на мене лив?

Як ті **знущання** і **крики** з пам’яті згорнути?"

Як забути те **скручування рук**, як дикий біль?

Як ту жорстокість, що мене, немов лозу, ламала?

Ти був коханням, ти був жалем, був мій **діль**,

Але ж твоя любов мене лиш **катувала**.

Не хочу я жаліти! Це — відверта зрада.

Я хочу тиші, хочу жити й пам’ять стерти.

Те **кохання** – то була жорстока **принада**,

Що не дала мені душею померти.

Прощай, **Андріє**! Мій **Zero** на серці

Означає, що ти – лише болю тінь.

Моє нове життя у **Молдові** — на оберті,

Де я – **Рапунцель**, що виходить із вогнів.