Антонівський міст

Розкинулись рясно кручі й степи

над тобою, славетне місто незламне,

і рідні безкраї Дніпра береги

тихо шепчуть тобі на світанні.

Там гордо стоїть у самотній красі

Антонівський міст — дорога додому.

За обрієм тихо шумлять комиші,

а серце моє все згадує знову.

Небо багрове, палаюче сяйво,

сонце пливло в недосяжну даль

до темної ночі, до світлого рання,

і штиль всю тривогу до себе забрав.

А вітер волосся гойдав і гойдав,

земля з-під коліс від сну прокидалась.

А міст мені рідним до болю вже став —

все двигтіло навкруги, а він не здававсь.

Юнацькі роки я з тобою стрічав —

прекрасної миті ясне натхнення.

Та смуток за тебе душу все брав

останні роки й до сьогодення.

Віра моя ще не згасла, повір,

ще побачу тебе у красі, як колись.

Як згадаю тебе — і не втримати сліз.

Мій рідний навіки, Антонівський міст.