Архітектура болю та тіней

 У дитинстві батька не було —

Лише холодні стіни, мов бетон, що душу стискає.

Плюшевий ведмедик став татом, якого не було,

Я шепотіла: «Ти гарний», бо реальний мовчав і не захищав.

Школа — пекло, сльози рікою,

Немає захисника, ніхто не скаже: «Тобі нічого не буде».

Цілуди били, сміялись, глузували всі,

Цигани цькували в місті, а світ був лише для них.

2012-й рік — зустріч із батьком, тінь минулого,

А я їду в Молдову, російська школа, нові друзі, нове життя.

Мама вийшла заміж, дім став кам’яною в’язницею,

Я вчилася виживати, бо захисту не було ніде, а біль — реалія щира.

Вітчим каже: «Люблю тебе, як доньку»,

Але межі для нього — пустий звук, руки — хижа сила.

Йому байдуже, що я хочу,

Важливо лише, що його дочка — сама гарна, сама найкраща.

Сестра копіює мене, краде мій характер,

Маніпулює сльозами, перекручує все, робить мене винною.

Я ставлю межі — він їх не бачить,

Я кажу «стоп», «не хочу», а отримую біль замість розуміння.

Мама не йде, не через любов,

А через дах над головою, через гроші й виживання.

Є забезпечення, але немає здорових стосунків,

Є правила, але немає кордонів, є лише контроль і страх.

Мене ламали, коли серце боліло,

Він не розумів, що біль в серці — теж біль.

Я мала терпіти його доньку, її стилі, її копії мого життя,

А я залишалася в тіні, захищаючи себе від зради і маніпуляцій.

Але є мама — єдине світло серед цього хаосу,

Вона дарує подарунки, бо уваги не вистачає,

Вона намагається загладити провину, хоч словами не все сказати,

І за це я люблю її всім серцем, бо вона — моя єдина опора.

Я стою на межі світу, поранена, але жива,

Я навчаюся ставити кордони, виживати, не ламатися.

Тато у хресті, захисник невидимий,

Веди мене через це пекло, показуй світло там, де його нема.