Атавіза

Морок. Ніч. І блисне сонце,

Зникне сну кошмар.

Почуваю, що не сон це,

Що в мені — пожар.

Викличу я співи серця,

Оживуть кущі.

Ранок. Вранці сміле скерцо

Скине обручі.

Сиві прадіди забуті

В грудях встануть враз.

Встануть безвістю закуті,

Вже в останній раз.

Співи матері, почуті

В колисковім сні —

Всі слова перезабуті

Забринять в мені.

Вітряки, хатки, долини,

Січ, зелений гай —

Всі ці образи прилинуть,

Скажуть: “Не займай”.

Закуюсь я потім в броню,

Щоб не рушить ран.

Не прокулить мою скроню

Мерзенний кайдан.

Сам я блисну вранці з сонцем,

Як струшу кошмар.

Чую, чую, що не сон це,

Що в мені — пожар.

Морок. Ніч. Для себе ранок

Сам собі знайду.

Ти! Ніщо! Забув я рани!

Я іду!

28. II. 1917. Владивосток