Атланти і хліб

Увечері, коли зійде горіння

зірок і ліхтарів, і наші очі

такі стають глибокі, аж пророчі,

а руки від утоми — мов коріння,

і в суєту життя, немов у кліті,

пірнаємо,— в освітлені крамниці,

вони стоять повз нас, розвівши лікті,—

опуклі м’язи, ребра та очниці.

А винограду плетиво зелене

тече по них. А в них стражденні пози,

бо спрагло й невтоленно, ніби лози

у товщі кам’яній, шумують вени.

Вони у серце міста наче влиті,

коли у змигах ламп, немов у злоті,

з машин вантажать хліб, розвівши лікті,

такі ж атланти, тільки з крові й плоті.

Будинків старочасних атрибути,

пониклі під сторічною вагою,

посічені грозою та югою.

Їм довелося в цьому світі бути,

коли зі смерті збуреного плину

летів метал, відлитий у снаряди.

І лихолітній хліб — їстівну глину —

ділили по картках — життя заради,

той самий хліб!..