Автограф після завершальної пісні

Ми рік, як уже не були студентами. 2007.

Поверталися з вечірніх походеньок по кафе

І говорили про брудний реалізм, про Буковскі. Перекладів його не було,

Але вона казала, що це справжня поезія,

І що реалізм не може бути брудним.

Це і є справжній реалізм на відміну від ліричного дурману.

А я торочив їй про те, що поезія — це проєкція думки божественного на земне,

А тоді зворотно — земного на божественне,

Слова наче цеглини відтворюють боже місто.

Ми — це спотворений, покривджений, викривлений образ.

Але вона вже почала говорити про «Мертвого півня»,

І ми йшли через сквер до освітленого провулка,

Що виходив на ратушу і чули — звідти доноситься музика.

Там, на невеликій сцені, справа грав гурт «Плач Єремії».

Ми не знали про концерт; наче він був стихійним, раптовим.

На сцені зліва імітував гру на електрогітарі якийсь знайомий чоловік в окулярах.

«Це, що Луценко? Міністр внутрішніх справ?» — запитав я.

«Та він п’яний» — додала подруга.

Він і справді був п’яним.

Співали «Вона». Люди горланили й махали руками.

Це була остання пісня.

«Як би я хотіла автограф Чубая, шкода — людей багато, не протиснутись».

«Пішли, візьмемо», — сказав я.

І ми пішли. Я потягнув її крізь натовп по діагоналі за сцену, наче криголам.

Там було вільніше.

Балаган. Ми роззирнулися:

Позаду крокував телеведучий різноманітних програм Микола Вересень

Якого обступили жінки та питали коли відновлять «Без табу».

Микола торкався вуха з сережкою і хтиво усміхався.

Попереду кілька чоловіків заштовхали Луценка в білий мінівен,

Прямісінько перед самим моїм носом, а трохи далі стояв Тарас Чубай.

Ми підійшли. Подруга дістала з сумочки блокнот з аркушами в клітинку,

І я попросив розписатися.

Музикант глянув на нас, почувши, як ледь заплітається мій язик

І мовчки розписався.

Я перегорнув аркуш.

«І ще тут, для мене», — сказав я.

І він знову поглянув на мене.

23.11.2024