Аюдаг або Ведмідь-гора ( за легендою )

Хвилю за хвилею долав корабель,

А вітер ламав вітрила.

І як не пручавсь, та побіля скель

Морськая сила згубила.

Тут вже вщух вітрюган,

Заспокоїлось Чорнеє море.

І прийшов ведмідь-хан

Поглядіти на горе.

Раптом, бачить, лежить

Щось маленьке на березі:

То дитинонька спить,

Що на тому ковчезі

Єдина лишилась в живих

Серед нещасних пасажирів отих.

***

Спливали роки і росло те дівча

Серед звірів, як серед своїх.

І розквітла дівоча її краса

Неземная, сказати б не гріх.

Всі любили її, особливо отець,

Над усіма ватажок величавий.

Він не був тоді в людях ще спець,

Але очі світились ласкаво

До малої царівни своєї людського роду.

І було б усе добре у них, однак

Заплив у лиху погоду якийсь неборак

Й аж заглядівся на дівочу вроду.

Ревнував Михайло доню,

Аж серце стискалось.

Не хотів й на мить пускати,

Щоби що не сталось.

Вона ж нишком приносила

Юнакові воду

Аби тільки поглядіти

На чудную вроду.

Все гляділа та гляділа

Й слухала, мов казки

Розповіді про міста,

Щастя людей і поразки.

І ось коли нарешті

Він на ноги став,

Човна почав собі клепати

Та усе ж чекав

Поки любка кине стадо

І лишиться з ним

Аби море аж до щастя

Переплисти їм.

Все вагалась та плакала,

Не знала як буть.

« - Як, скажи мені на милість,

Батечка забуть?»

« - Він не батько, звір лиш дикий,

До людей лихий»

« - А життя моє він скрасив,

Вмерти не лишив…»

« - Полетіли, моя любко,

Чайками над морем,

Нема життя без кохання,

Лишень тільки горе!»

« - Добре, добре… На світанку

Скидай чайку в воду.

Прибіжу я, лиш у Бога

Попрошу нам згоду.»

І пішла мала царівна,

Гірськая орлиця

Поплакати над званим батьком,

І не для годиться,

А від болю, від любові

Й приязні до нього,

Бо, рятуючи дівчину,

Був вісником Бога.

Поплакала, сльози втерла,

Лиш сліди лишила

На каменях, де ступнями

Востаннє ступила.

Прокинувся пан Михайло,

Душа не на місці,

Бо де ж його доня люба,

В червонім намисті?

Де та мила, чорноброва,

Русява дівчина,

Що дивилась – море грало,

Блакитними очима.

Шукав її понад берегом,

Шукав і на скелях,

І угледів човник з хлопцем

Й дівчиной тією.

Лихо, лихо… Не догнати

Втікачів – далеко.

Та ще й сонце палить землю:

Пекельная спека.

Серце нудить, тяжко б’ється,

Душа аж нидіє:

Любу доню, тиху старість,

Забрали, забрали!

Б’є ведмідь лапою,

Аж скрипить каміння,

Просить аби море всохло

З Божого веління.

Не всихає.. Плаче, біга,

Стає біля хвилі

І глядить на човничок,

Що тіка за милі.

Що ж робити? Воду пити,

Відчерпувати, бити?

Ой, не знає наш ведмедик!

« - А най буду пити!»

П’є пожадливо, як ворог

Ворога хапає.

А ненависть з ковтком кожним

Лишень приростає.

Безупинно хлеще воду,

Повен вже як міхур.

А човен далі пливе!

Лихо моє, лихо.

Плаче батько за званою донею,

Та за її сирітською долею.

Сьорба воду, наче в бездну

Вона кане й кане.

Може досить? Бо і цього

Для тебе вже стане.

Ні, він мусить повернути

Втікачку додому.

І не чує ані болю,

Ні горя, ні втому.

День збігає, все ще цідить

Воду ту крізь зуби.

А не треба, ведмедику!

Вода ж бо погубить!

Не послухав, не повірив.

Вода погубила.

І на місці ведмедя

Гора скам’яніла.

Стоїть гора, сірий камінь,

Що душі ж не має,

Та все дівку виглядає –

Немає, немає!