“Аж сюди, над залізо й бетон, пронеслося”

Аж сюди, над залізо й бетон, пронеслося

раннє вітру зітхання, тужливе, осіннє,

і мені заплело у волосся

своє тихе квиління.

Десь далеко у полі дрімають ще роси

і спросоння нашіптують марення травам …

Де у місті зустріну я осінь

і сумну, і ласкаву?

Між будинками клаптик ув’язнений неба,

довкруги тільки мертвий на камені камінь;

в місті вулиць смітити не треба

золотими листками.

1950