Бабусі Катерині

Проходило літо. Стояла труна .

Додолу схилялись заплакані квіти…

Троянди, жоржини та айстра одна

Із сумом питали: Як будемо жити?

Хто буде любити нас так, як вона,

Хто нашу красу так старанно догляне,

Журилися квіти. Мовчала труна

І сонце в зениті хиталось як п”яне.

Холодною пусткою хата в дворі

Лишалася ,як сирота при дорозі,

Скавчала собака в своїй конурі

Від того, що з нею проститись невзмозі.

І рухались тіні навколо чужі,

Одягши обличчя у маски скорботи

Діди і бабусі,жінки та мужі –

Як піздно згадали ви ту,що навпроти…

А рік лиш тому – тільки стане у двір

Вона – все зрадіє,біжить ,привічає.

Собака чи півень, людина чи звір

Немає різниці- усіх привітає

Усіх приголубить,що знайде сказать,

А як заспіває чарівної пісні ,

Як навіть не вмієш – захочеш співать.

Все знала на світі . Про трави корисні.

А квіти любила… Весь двір як квітник

Хіба його з іншим двором порівняти?

Бабусю! Бабусю! А твій чоловік

Неначе дитина,що втратила матір.

Як жити без тебе, бабусю моя?

І хто привітає мене у порога?

Навколо мовчання. І сліз течія

Несе твою душу у царство до Бога!

15.05.2000 г.