Балада

На кичері – хата одна.

В хатині тій – жінка одна.

За хатою – грядка і паша.

Є старші на світі жінки,

маленька вона, без руки,

самотня, здається, найстарша.

Не так вже багато їй літ,

а ходить вона, заки світ,

минаючи кичеру лису,

до каменя в гущавині

й потоку у зворі на дні –

несе вона їсти до лісу.

На камені тому сидить,

з потоком отим гомонить,

а їжу під камінь поклала.

Там суджений жив і живе,

а суджений не відірве

ту руку, що їсти давала.

Печеру зірвав динаміт,

кричала тоді з-під чобіт,

хитає тепер головою.

Потік з-під каміння тече,

торкає безкриле плече

зарослою мовби щокою.

…У лісі на дальнім верху

стоїть вона в синім снігу,

шукає якусь хворостину

й шепоче, розлючена вкрай:

“Віддай рукавицю, віддай!..”

І сварить когось, як дитину.