Балада про Івана однорукого

Дощі оновлення на древню ораницю,

і пам’ять сонця у вузлах пшениці,

і щедрий зір — на сховки, на притулки —

світ осягає, нібито шкатулку.

Там олов’яний вицвілий солдат

наводить чітко однорукий лад:

то стежку креслить, то хреста збиває,

то все когось з-за хмари виглядає…

У нього сіль розчинена в відрі —

ріденька щітка білить стовбури,

згорбатілу акацію рівняє…

Чого ж його нікого більш немає?

Ледь тліє око у дуплі глибокім,

на гіркоті настоюється спокій,

і рукавчаті здмухані вітри

все зчорнюють від низу до гори.

У чорній хмарі — що то за біління?

Летить, летить кленовеє насіння,

і голос лине: — То твої сини…

Іване, швидше руку простягни.

Бери їх душі ангельські в обійми,

бо небо, Йване, — сховок ненадійний,

візьми, у слові вічнім ув’язни… —

Солдат не чує — він-бо із металу.

На весь свій вік — Іван один як палець.

На зсиротілій висохлій долоні

гаряча сіль ніяк не прохолоне.

***