БАЛАДА ПРО ЛИСТЯ

Через лісопосадку, там, де кулі свистіли,

Поспішала «швидка», мов на крилах летіла;

З бліндажа в медсанбат командира везла,

Та здавалось йому, вона ледве повзла.

Бо в салоні, за ним з водієм, з медсестрою

Було троє поранених з передової,

Після обстрілу з «градів». І треба тепер

Довезти їх живими, хоч і сам би помер.

Голова перев’язана, кров виступає,

Але сам командир того не помічає,

Бо в засідку потрапила їхня «швидка»,

Вся посічена кулями, в чорних дірках.

А з боків – тільки листя зелене з гілками,

Яке лізе в кабіну, мов торкає руками,

Наче хоче сказати щось, допомогти,

Як бійцям у майбутнє з біди прорости.

Аж попереду: там, куди їхати треба, –

В камуфляжі фігура, ніби впала із неба.

То із гранатометом в руках люте зло,

Що на землю до нас диверсантом прийшло,

Що бійців у окопах поливає із «градів»

І на мирні оселі тонни мін і снарядів

Направляє і нищить все живе і святе:

Те, що в мирі живе і під сонцем росте.

І у нього тепер в перехресті прицілу

Ця «швидка» із бійцями, яка вже через силу

Крізь посадку долає свій шлях в медсанбат,

І водій за кермом, а із ним – і комбат,

Які наче завмерли і дивляться в очі

Тому нелюду, що їх понищити хоче.

І летить, мов метелик, біленька «швидка»

Крізь приціл в темні очі того хижака.

Що ж тепер ті думки про бійців і про хату,

Там, де сонечко-син, там. де сонечко-мати

І де сонячний безмір очей в майбуття:

Весь коханої всесвіт заради життя?

Тихо-тихо на серці, наче впала завіса

І відкрилася доля його лиховісна.

І хоч сонце над світом, та вже стукає ніч

До комбата у серце на тлі любих облич.

Прогриміло назустріч, струсонуло машину

Так, що та аж підскочила вгору на шинах,

Та двигун працював і кабіна – «в строю»,

І комбат з водієм – досі в ній, не в раю.

Підняли вони очі й побачили… листя

Бо воно (замість скла) у повітрі зависло,

Захистивши «швидку», а у неї – бійців,

Хоч на них вже дивилася смерть крізь приціл.

Ну, а той, що хотів заподіяти лихо,

Уже трупом лежав і було тихо-тихо.

Так, у тиші, й поїхали всі в медсанбат,

Та недовго були там водій, і комбат.

Вони – знову назад разом із медсестрою,

Повернулись туди, де воюють герої,

Яких серце все кличе в атаку і в бій,

Але мусять сидіти, – немов на забій.

Розповів із приїздом комбат про те диво,

Як їх листя від смерті тоді захистило,

І сказав, що коли вже воно повстає,

То це значить, земля нам свій знак подає.

Тому – «годі в окопах сидіти і гнити,

Треба землю від ворога нам захистити!» –

І під ранок, зненацька, захопив батальйон

У великому місті зразу цілий район.

І тоді піднялися усі батальйони

Та й звільнили від ворога наші кордони.

І летів листопад: вже під гімн, урочисто,

Переможно співали бійці голосисті.

Жовте листя з дерев їм летіло під ноги,

Вистеляючи шлях уже іменем Бога:

Там, де небо синіє для нас з висоти,

Щоб ми знову до нього хотіли рости.