Балада про покликання

Капітанові сорок років,

Розумієте — сорок років.

Це немало вже — сорок років,

Та яких іще сорок літ!

Океани його гойдали,

Білі чайки над ним кричали,

Його знали порти й причали

Всіх морів і усіх країн.

І він тихо ступає трапом,

Наквапливо ступає трапом.

З-під кашкета із жовтим крабом

Перший сніг, ранній сніг сивин.

Капітана вітають друзі,

Як ведеться, вітають друзі,

В ресторані, в приморській смузі

П’є він з ними кубинський ром.

А за вікнами — даль простора,

Синій вечір і Кримські гори,

Й сонце в хмару сіда над морем,

Провістивши на завтра шторм.

Капітану шторми обридли, —

А кому вони не обридли?

Капітану шторми обридли,

Капітан поважає штиль.

І, схиливши чоло в долоні,

Похиливши чоло в долоні,

Він вдихає вітри солоні

І вслухається в плескіт хвиль.

…Так, сьогодні у нього свято,

Ну, звичайно, сьогодні свято,

І він радий, що в нього свято

Тут, на березі, на землі.

Капітан пригощає друзів,

Щедро так пригощає друзів,

Проголошує тост

За друзів

І за всі, що в морях

Кораблі.

А коли маяки засвітять,

Коли в ніч маяки засвітять,

Капітан скине чорний кітель

На квартирі, де рік не був,

І дістане з шухляди фото,

Обережно дістане фото,

Покладе перед себе фото,

Ще й погладить цупкий папір.

Ех, літа!

Русокоса жінка,

Молода і вродлива жінка,

Недосяжно далека жінка

Усміхається перед ним.

Біля неї в матросці хлопчик,

Миловидний чорнявий хлопчик,

Біля неї в матросці хлопчик,

Капітан тихо шепче:

“Син”.

Він привіз йому подарунки,

Ось — привіз йому подарунки,

Він привіз йому подарунки —

Сувеніри зі ста країн.

Їм, напевно, зрадів би хлопчик,

Неодмінно зрадів би хлопчик,

Ну, звичайно, зрадів би хлопчик, —

Тільки де тепер його син?

Капітан обертає фото,

Ніжно так обертає фото,

Капітан обертає фото,

На звороті чита рядки:

“Як не вернешся з моря —

Ждатиму,

Як не вернешся з неба —

Ждатиму,

Як не прийдеш з дороги —

Ждатиму…” —

Не діждалась,

Пішла-таки.

І хоч міг він її спинити,

Розумієте, міг спинити,

Жінці треба когось любити,

Море кинь — і вона твоя.

Та коли залишає жінка —

Це болить,

Залишає жінка.

А коли залишаєш море,

То на дідька такий моряк!

А йому ж уже сорок років,

Розумієте, сорок років.

Він встає, мовчазний, високий,

Довго дивиться на маяк.

Десь за вікнами б’ються хвилі,

Мають крилами чайки білі,

І дарма, що уже він сивий,

А без моря йому — ніяк.