Балада про пташку

Замисленим запахом льон засинів,

і вибухли соняхи — у далині,

і певність на Вічність вода засвітила

у нуртах глибоких, блакиті горнилах.

Сиди, пий меди молоді з соломинки —

дароване літо усім для зажинку.

Нехай спочиває душа під вербою,

що з дудки співкої зросла над тобою.

Байдужий дударю, в порожньому вусі

кропив’янка спить, посивівши у скрусі:

їй сниться пучечок пташат незів’ялих

і дзвін розсипний тонкогубих конвалій.

Скрипалю, порожнє гніздо на долонях

викруглює око, де крига холоне,

а струни стеблин, що вп’ялися в зап’ястя,

гнізду не дають із долоней упасти.

Засуджений ким на німе однування,

чому не зведеш ти одного питання,

в якому зубів та іржі скреготання,

в якому будяк чорно-хижо цвіте

(туго в сувої загорнутий степ

гуде безнадійною міддю щодня)

і кличе, і кличе мале пташеня?

Дударю, минуле не знає виснаги,

пече печією, помножує спрагу,

і кольором льону, і соняхом жовтим

схиляє все нижче тебе до скорботи.

І слово несправжнє, і думка зрадлива,

коли, як відлуння, душа сиротлива.

***