Балада про рідну пісню

То не лебеді кричали,

Не сполохані зигзиці.

То ловили яничари

Українок білолицих.

Степовими кураями

Налетіли, ніби круки.

Рвали тіло нагаями,

Ще й ламали білі руки.

Потішались до світанку,

Все спалили до билинки.

Йшли при конях полонянки,

Цебеніла кров на литки.

А коли дорога пізня

Відняла останні сили,

Забриніла раптом пісня

Та й звелася в небо синє.

Яничари, яничари!

Чи не так співали мами?

Яничари йшли й мовчали,

Тільки плямкали губами,

Ніби, вчувши голос мамин,

Пригорталися до циці…

Першим кинувся отаман

Й заволав без тями:

— Цитьте-е-е!

Та мелодія широка

Залила ревіння кляте.

Забивали кляпом рота —

Виривалася з-під кляпа,

Зацвітала буйним квітом,

Билась в горі об причали…

То ж чиї, скажіть, ви діти —

Яничари, яничари?

Чи не кобзи і цимбали

Вам озвуться над світами?

…Пісню шаблями рубали,

Плюндрували копитами.

Вже й від бранок тільки шмаття,

А вона все лине й лине,

Ніби кара і прокляття —

Біла туга України.

…Не туман вставав із зілля,

Не сичі вночі кричали —

Серед степу з божевілля

Землю їли яничари.