Балада про скрипаля

Вже промінь розпечатав ліс:

виходять грибники з кошами,

а через житнище навкіс

дзвенить лункими обручами

дитяча радість, срібна вість:

до них в село скрипаль забрів,

і шовк висотує із скрипки,

і смутки сповива в сповитки,

всіх приторочує до нитки

веселих мандрівних доріг.

Він грає воду у криниці,

блакитне скло, рожевість щік,

розтягуючи нитку криці

на весь на довгий-довгий вік.

Переінакшує смичок

листок берези в п’ятачок,

з плеча летить, летить додолу

осіннє полум’я свічок…

Поздовжній рух розширив вікна,

подовжив погляди удаль;

спішіть,

бо спізнитесь навіки —

зостанеться лише печаль.

Облиште клопоти щоденні

та розпечатайте свій слух,

допоки полум’я зелене

роздмухує скрипальський рух.

Допоки тануча вуглина

біжить через струну навкіс,

усім дарується хвилина,

усевмістима, наче ліс…

Вони ж у відповідь мовчали,

стирчали, як в траві гриби,

бо, наче сніг довкіл проталин,

були за колом ворожби.

***