Баляда двох

На вогкім зіллі руки білі

(І сонми дум, і думні сни…)

Так дихали, так тихо вміли

Приспати тіні тишини.

Ошатна, золота, пахуча —

Вона лежала в головах,

Як наша доля неминуча,

І сон вина нам доливав.

Та крила стиглої печалі

Мене зманили по ночах,

І дико лебеді ячали,

Щоб я кричав, а не мовчав.

Здавалось: на вітрах любові,

Коли нас шал, як шквал, несе,

Я не кохав — шукав я слово,

А в слові вибухне усе!

Я чув крізь сон, як тихо плаче

Твоя зоря в моїх очах,

Так вистигла пекельна вдача,

Свідома слова, як меча.

Встає, холодне і прокляте,

А тиша жде його німа…

І мусиш слово розстріляти,

Бо в серці мужності нема.