Баляда про дядька Гордія

Поруч з темінню став на порозі —

І світла пучок веде мене в хату,

Наозирці торкаючись брів мого серця

Кострубатими гасовими спалахами.

Заходжу до нього, сідаю за чорний стіл

Разом з совістю, разом з чаркою перваку,

Разом з тінню Горпини, яка позавчора пішла

На цвинтар, на місячні перехрестя,

Підковані гомоном малахітових крапель.

До сволока, за іржаву скабу,

За засилену в ноги кленову качалку

Підвішений чорний містичний цап.

Тхне звітреним духом козиним,

Твердим, часниковим, солодким,

Шкіра спада на дзвінке круторіжжя.

Кує чоловік кулаками по ребрах

І чорними кудлами грізно киває мені.

Спить вагітна дочка його,

Розкинувши зморені руки до Казахстану.

Розкинувши чорні коси і чорні мрії

До клятого милого свого, що вже ось півроку

П’є губи чужі до денця дівочої віри.

Дядько лупить надхненно шкіру

Смачного й смердючого цапа-красеня

І просить втиснути йому цигарку

В пошерхлі запечені губи.

Під нігтями — чорні окрилля мастила

(Спить трактор надворі, накритий дощами і тишею),

Під серцем щемка і смутна безвихідь

Безпомічного вернидуба мужчини,

Бож позавчора Горпина пішла

На цвинтар, на місячні перехрестя,

Підковані гомоном малахітових крапель…

Йдеш так до правди, до суті життя,

Обплетений кілометрами філософій,

Райдугами симфоній і місячних інтеґралів.

Іноді тільки буваєш на відстані серця.

Від тієї, єдино озонної Правди.