Батькові

Проносячи шум, саморослі колони

попарно ішли вздовж шляхів кругових…

Ти слухав і вгору підносив долоні —

вони ж підлітали не вище трави.

Який же низенький… А води ще нижчі.

Та сонце ще нижче за води сіда,

щоб нуритись в темінь і шляхом очищень

пройти, як проходить краплина-звізда.

Лежав горілиць, а долоні, безсило

спурхнувши, знеможено падали вниз;

чи ж шум піднебесний, чи пташку ловили,

бо знов до колон збронзовілих тяглись…

Вбираючи спиною води джерельні,

коріння повзке ти хребтом доточив

і знав, що ступнув за межу несмертельну,

коли у війну ще життя заступив.

З продухвини неба листочок медяний

упав на обличчя і губи стулив.

Я крикнув за тебе: — О земле-Тетяно!

Який він безкраїй, хоч зовсім малий.

За шумом високим ніхто не почує,

як голос незроджений в горлі кричить,

і краплі небесні по жилах струмують,

угору рвуть руки, щоб крик доточить.

Ген, тільки вершечки трави схилитнулись,

зненацька колони угору знялись,

і пригорщі, повні землі, сипонули,

піднісши вузласте коріння увись.

І ця запороша, мов хмара, відлине,

і ти ще зведешся, щоб знов впасти ниць,

аби все земне увібрали краплини,

що світяться маком на денцях зіниць.

***