Бетон

На попелище власних літ

і на спустошене дворище

щось надить… надить… Пам’ять, рід?

Чи здичавіле гробовище?

Скрізь лобода та кропива,

якась чужа трава — в коліно…

Печальна пам’ять родова

дороги скривлює постійно…

Але вирівнює їх страх,

та шлях життєвий гнеться криво…

Скрипить прах ваший на зубах,

що посміхаються щасливо…

Ступну крок вбік — у мур уткнусь:

він вигнався з обох боків

мого життя, де «к» — як плюс,

«ати» — мов вигук, — ой високий!…

Високий мур, — чи ж навіки?

Він обтягнув усю країну? —

Пробились гострі шпичаки

із нього, і штовхають в спину…

Нікого я не бачу. Сам

іду, іду, немов тунелем…

Я знаю: ви присутні там,

де слід зостався від оселі…

Ви знову збратані, а тут

я сам один, як перст відтятий;

між нами двометровий ґрунт,

бетонний мур, іржаві ґрати…

Присутність вашу чую скрізь,

та зір не визначить, які ви.

Ліг ваший прах в міцний заміс:

мур височить на краю прірви…

Хоч вгору лишаєм повзи,

хоч в землю прахом западися…

Видно бетон: з вершин… з низин…

мов сам в бетоні схоронився…

***