Без чому...

Весна… Вони зустрілись просто так,

Без планів, без "навіки", і без клятви.

Вона була з тривогами в очах,

А він — з байдужостями замість правди.

Вона себе за кожне слово гризла,

А він — грубив, мовчав і десь блукав.

Вона чекала —серцем і душею.

А він все не дзвонив. І не писав.

Прийшов під ранок. В погляді — туман.

З порога знову "мила", знову "сонце".

Немов актор в дешевій із вистав —

А вже на вечір — знов таким же став.

Він пив, щоб знов не пам'ятать себе,

І знов казав, що любить і не може.

Та правда — це не те, що на губах,

А те, що десь мовчить у твоїй кожі.

Вона втомилась слухати брехню,

Втомилась бути сильною при ньому.

Взяла й пішла. Тихенько. Без "чому".

Взяла і все — зламала цю утому.

Хотіла жити. Просто — і для себе.

Кохати і кохання відчувать.

І щоб минуле більше не чіпать.

Надіти сукню — не для нього, а для когось,

Відкрити небо у своїй душі.

Прожити це життя, мов королева .

Любити і цвісти у всій красі.

На швидкоруч йому рядочки накидала.

"Я йду від тебе". " Більше не пиши"

Все це було — неправда. Я зламалась.

А ти як хочеш так тепер живи ."

А він прокинувсь. В голові — гудки.

На кухню — звично, мов на автоматі.

Побачив лист. І прочитав рядки…

І тиша… — наче плакати не здатен.

Мовчав. Курив. А потім знов дзвонив.

Шукав її в усіх, де тільки міг.

Та там — мовчання. Голос не звучав.

І тишу вже ніхто не зупинив.

Цінуйте тих, хто поруч — без умов,

Хто не за маску, не за дім чи статус.

Бо зраджена довіра — не любов,

А шрам, що не зітре ні час, ні свято.