Без масок

Я інколи просто втомлююсь бути сильною,

Робити вигляд, що все пройде.

Посміхатись, коли всередині

Щось тихо ламається і гуде.

Я не завжди знаю, як правильно,

І гублюсь між “треба” і “хочу”.

Іноді дуже боюсь залишитись,

І ще більше — боюсь піти мовчки.

А мені б туди, де можна просто бути,

Без масок, без “я окей”.

Де мене не треба буде чути —

Мене відчують без зайвих речей.

Де любов — не через силу й звички,

Не через страх “втратити знов”.

Мені б знайти себе між цими звичками…

І, може, там буде любов.

Я пам’ятаю, як вірила щиро,

Що якщо любиш — то назавжди.

Але життя якось тихо навчило:

Люди йдуть навіть з висоти.

І справа не в тому, хто винен,

Просто ми різні всередині.

Ти шукав спокій — я шукала крила,

І загубились на середині.

І якщо чесно — я ще вчуся жити,

Не ховатись і не тікати.

Вчитись себе потроху любити,

І не чекати, щоб хтось врятував.

Бо, може, щастя — не в ідеальних,

Не в гучних і красивих словах.

А в тих, хто бачить тебе справжню…

І не відпускає просто так.

Я ще знайду те місце в світі,

Де буду не “кращою” — а живою.

І якщо там хтось мене зустріне —

Я буду вже… собою.